Михайло Старицький - Не судилось

Катря. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер…

Пашка. А може, скажеш, Михайло не гарний?

Катря. То що?

Пашка. Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, - i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку!

Катря (засоромившись) . Та годi вже! Чи так закохалася!

Пашка. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!

Катря. Отакої!

Пашка. Такої ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!

Катря. Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю… слухала б i не наслухалась!

Пашка. Бач, для тебе й спiвав!

Катря. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн — нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказує таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною… Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.

Пашка. Чого? Ото дурна! (Засмiялась) .

Катря. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвичаєна, — у дворi була.

Пашка. Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок) .

Катря (озираючись) . Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий…

Пашка. Хiба ти нiколи не була?

Катря. Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки?

Пашка. До горниць, до ставка. Хочеш — я тебе кругом обведу?

Катря. Нi, нi, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав… неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защемiло всерединi… Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум, i страх огорта… краще другим разом.

Пашка. Вигадай ще!

Михайло, Катря i Пашка.

Михайло (виходить з рушницею на гонок) . Тiбора!! Тiбора!! Iсi! I де вона забiгла? Зiпсують чисто собаку! (Зуздрiвши дiвчат) . А!! Здоровенькi! (Пiдходить, подає руки) . Спасибi, що прийшли.

Пашка. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.

Катря. Ви не слухайте її, то вона жартує.

Пашка. Далебi! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала i про кого?

Катря (сiпа Пашку) . Що ти? Борони боже! (До Михайла) . Ви не слухайте її… вона такого…

Михайло. Та чи я ж повiрю? Хiба я не знаю Пашкиних пустот!

Катря. Не вiрте, будь ласка…

Пашка. Нi, нi! Не бiйся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матiр слабує.

Михайло. О? Давно? Що ж такого?

Катря. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гiрше сталося: сказать би, натрудились, — так я вже ж i до хазяйства нiкуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тiльки й на свiтi: ото вся моя й родина!

Михайло. Не тривожся, голубко; я з Павлом навiдаюсь. Де ваша хата?

Катря. На Горбанiвцi; зараз за цвинтарем, коло тополi.

Пашка. Та от ми пiдемо з Катрею до Росi нарвати квiток та зiлля; то, назад вертаючись, i вас проведемо.

Михайло. Або краще — я Павловi скажу та сам до вас на Рось вийду, а звiдти укупi й пiдемо.

Катря. Спасибi вам. Коли б помогли мамi!

Михайло. Не бiйся, серце: Павло добрий лiкар. Нiчого не пожалiєм, вирятуємо.

Пашка. А я не казала? (До Михайла) . А на вулицю сьогоднi вийдете?

Михайло. А ви будете обидвi?

Пашка. Авжеж!

Катря (до Пашки) . А мати як?

Пашка. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивiться, й гармонiю принесiть.

Михайло. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матерi оце зайдемо, дамо лiкарства, — то чого ж?

Пашка. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобi треба i розважити себе, провiтритись.

Катря. То й прийду уже.

Пашка. Ну, ходiм же до Росi. Ми там коло млина будемо.

Михайло. Добре, добре.

Катря. Прощавайте, спасибi вам.

Пашка (за хвiрткою). Так прийдете?

Тихо пiшли.

Михайло. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю) .

Михайло сам.

Михайло. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд… такий уже лагiдний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сiмiсiнька. Хоч би матерi її пособити! Так просила, аж слiзки бринiли на оченятах… Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має свої права, i проти них воювати годi! Та на бiса б i колотивсь цiлий вiк чоловiк, якби не загорював якої втiхи? Навiщо б поневiрятись i лити кривавий пiт над працею, коли б не мати таких одрадiсних хвилин у життi? Чого тiкати вiд краси? Який там грiх — одволожити поезiєю душу? Буду, конечне буду!