Михайло Старицький - Не судилось

Анна Петрiвна. Ах, вечно с жалобами… Qu'est-ce qu'il y a la? [14] Що там таке? (франц.) .

Жозефiна. ЕIIе mе gгоnde, еllе mе taquinе" [15] Вона мене лає, вона мене дражнить (франц.) .

Анна Петрiвна. Vous еtes trор rudе, vоus mеmе! [16] Ви самi надто суворi! (франц.) .

Михайло. Нi, мамо; Зiнька, як собака, лiзе у вiчi; до паскудства розбещена!

Анна Петрiвна. Что за выражения? Зiнька! Паскудство!

Бєлохвостов. Зiнька? С'еst joli! [17] Чудово! (франц.) .

Михайло. Нехай буде й по-модньому — Зiзi, хоч, на мене, вона бiльше пiдходить до зiнського щеняти; але ви придивiться краще, що це за перекрутень? З неї вийде моральна калiка!

Бєлохвостов. С'еst trор fогt! [18] Це занадто! (франц.) . Милый, резвый ребенок, не больше!

Анна Петрiвна (до Михайла) . Оставь, пожалуйста! Ты доведешь меня до мигрени.

Зiзi проходить здаля.

Зизи, Зизи! Ступай сюда!

Зiзi пiдходить з опущеними очима.

Анна Петрiвна. Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала?

Бєлохвостов. Ах, mа соusinе [19] Моя кузино (франц.) , не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст!

Зiзi (пiдбiгає до Бєлохвостова, плаксивим голосом) . Она сама… воображает много! Через… зтого урода достается только.

Анна Петрiвна. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная — и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, — чувствую, что сейчас начнется тик… Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефiни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет… Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.

Жозефiна сумна; Зiзi пересмiюється з Бєлохвостовим i йдуть далi.

Михайло. Ne vous chagrinez pas! [20] Не сумуйте! (франц.) .

Анна Петрiвна. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная… (Виходить) .

Михайло пiдходить до Жозефiни й потiша її, проводячи по дорозi.

Павло (за вiкном) . Ну, тепер — годi! Рушайте додому! Спасибi за увагу й слухнянiсть!

Пашка i Михайло.

З школи виходять дiти з книжками, кунштуками [21] Кунштуки — малюнки. Тут — абетка з кольоровими малюнками ; жарти i смiх стиха. Позаду кiлька дорослих. Наостанцi Пашка.

Старшi. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!

Пашка входить i озирається кругом.

Михайло (повернувся назад) . Бiдна оця Жозефiна! Поневiряється на чужинi, без язика, без мови. Всяке аж сiкається принизити, осмiяти; а заступитись нема кому. I все ото гонить бiднiсть та доля щербата! А матiр яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрiв Пашку й хутко пiдходить) . А! Здрастуй, Пашко! I ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку) .

Пашка. А вчитись до школи.

Михайло. Хiба?

Пашка. Авжеж! Думаєте — стара?

Михайло. Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не казала, а це здумала.

Пашка. А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такi занятнi та втiшнi!

Михайло. Добре, добре єси задумала. I вивчишся?

Пашка. А чому ж нi? Аби хiть.

Михайло. А трудно здалося?

Пашка. Не так трудно, а якось нiяково з малими сидiти. От Варка Горбанiвна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.

Михайло. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?

Пашка. Нi, вона дома; у неї мати чогось слабує, то нi на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, — ще за батька почала.

Михайло. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом i вчилися.

Пашка. Добре. А що, вам подобається?

Михайло. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брiвоньки — в свiтi нема!

Пашка. Чи ба, як у око впала! А от ви стережiться залицятись до неї.

Михайло. Або що? Хiба не можна любувати красою, тiшить серце розмовонькою дiвочою?

Пашка. Та то, що у неї Дмитро є.

Михайло. Хто ж це?

Пашка. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зiтхає) .

Михайло. Ну, то й щасти боже; а менi що до того?