Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга II

Побачивши того листа, Ґендзі зауважив: «Вам нема чого побоюватися. Я не бачу нічого поганого в тому, що такі, як він, люди захоплюються вами. Не стороніться принца. Час від часу відповідайте йому». Хоча він спробував пояснити їй, як краще відповісти, дівчина, відчувши, як остаточно зіпсувався її настрій, сказала: «Пробачте, щось мені стало зле», – і відмовилася писати відповідь.

Серед її служниць не було жодної достатньо високого звання і походження, хіба що дочка її дядька з материного боку, що отримав свого часу звання сайсьо. Цю скромну особу Ґендзі розшукав і взяв до себе, коли після смерті батька вона опинилася без будь-якої підтримки. Її звали пані Сайсьо. Вона досить майстерно володіла пензлем, мала достатній життєвий досвід, а тому Ґендзі доручив їй у разі потреби відповідати на листи від імені Тамакадзури. От і тепер, покликавши її до себе, він велів їй написати відповідь принцу, пояснивши, яким приблизно має бути його зміст. Видно, йому дуже вже кортіло знати, наскільки успішним буде залицяння.

Сама панна після того, як Ґендзі приголомшив її несподіваним любовним зізнанням, стала дивитися на пристрасні листи принца Хьобукьо приязніше. Не можна сказати, що вона піддалася його вмовлянням, але раптом чисто по-жіночому зміркувала, що з його допомогою зуміє позбутися набридливих домагань Ґендзі.

Звичайно, принц не здогадувався, що Ґендзі сам з душевним трепетом стежить за його діями, й одного разу, вражений дружнім тоном листа дівчини, крадькома проник в її покої. Сидячи на подушці, приготовленій поруч бічних дверей, він міг розмовляти з дівчиною через завісу. Ґендзі велів заздалегідь обкурити її покої найвишуканішими пахощами, виявивши до дівчини турботу, більшу за не батьківську, яка, однак, справляла приємне враження. Пані Сайсьо в ролі посередниці розгубилася, а коли Ґендзі, невдоволений її млявістю, смикнув її за рукав, вона зовсім замовкла.

Тепер, коли вечірні сутінки минули і сяйво місяця-молодика де-не-де пробивалося крізь хмари, задумливий принц здавався особливо прекрасним. Ледь вловимий запах курива з внутрішніх покоїв, змішуючись з пахощами вбрання Ґендзі, наповнювали повітря невимовним ароматом, і принц відчув, що Тамакадзура вабить його сильніше, ніж він міг собі уявити. З особливою гідністю, спокійно, він розповідав про свої почуття, уникаючи двозначних натяків, які дозволяють собі інші чоловіки. Ґендзі зацікавлено крадькома прислухався, а коли пані Сайсьо пішла до дівчини, яка сховалася в Східних покоях, щоб передати слова принца, прослизнув услід за нею.

«Ваше зарозуміле ставлення до принца заслуговує осуду. Завжди треба поводитися відповідно до обставин. Вам пора подорослішати. З людиною такого високого звання не годиться розмовляти через посередницю. Навіть якщо ви не хочете говорити своїм голосом, то принаймні могли б підійти ближче», – повчав Ґендзі. Відчуваючи, що Ґендзі скористається цією нагодою, щоб проникнути до неї за запону, дівчина, трохи завагавшись, влаштувалася біля завіси, що прикривала вхід у внутрішні покої. Поки вона роздумувала, не відповідаючи на довге зізнання принца, до неї підійшов Ґендзі й перекинув полотнище завіси на верхню планку. В цю мить спалахнуло якесь світло. «Невже це Сайсьо запалила світильник?..» – жахнулася дівчина.

Річ у тому, що Ґендзі ще з вечора загорнув жменю світлячків у тонку шовкову тканину, і тепер, розкривши її, вдав, ніби поправляє завісу. Світлячки заблищали так несподівано і яскраво, що дівчина з переляку прикрила віялом чарівний профіль. «Якщо раптом спалахне світло, то принц неминуче побачить дівчину. Досі він цікавився нею через те, що вважав моєю дочкою, – думав Ґендзі, – але навряд чи уявляв собі, наскільки досконала її краса. Ну що ж, помучу трохи цього невиправного вітрогона?» Щоправда, якби дівчина таки була його дочкою, він не вдавався б до такої сумнівної витівки. От шкодливий чоловік!.. Вислизнувши через інші двері з дівочих покоїв, Ґендзі пішов до себе.

Принц здогадувався, де саме перебуває дівчина, але, зрозумівши, що вона набагато ближче, ніж йому здавалося, з трепетом вдивлявся у прорізи чудової завіси з тонкої тканини, й раптом побачив, як на відстані кількох метрів від нього щось дивне засвітилося. Ще мить – і світло згасло, а в серці принца спалахнув промінь надії [110] У зв’язку з цією пригодою принца Хьобукьо традиційно стали називати Хотару, тобто Світлячок. . Хоча світло було тьмяним, але достатнім, щоб розгледіти струнку фігуру дівчини, яка своєю красою перевершила його очікування. Він відчув, що ніколи не забуде її, тобто вийшло саме так, як задумав Ґендзі.