Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Ф р а н ч е с к о

Як це, «борозну»?

А в г у с т и н

Щоразу, коли, читаючи, натрапляєш на мудре твердження, здатне, як тобі здається, укріпити дух і приборкати плоть, не сподівайся, що воно засвоїться саме собою, а протягни глибоку борозну у своїй свідомості, затверджуючи цю сентенцію, аж доки стане тобі притаманною, щоб, коли трапиться недуга, що вимагає негайного втручання, ліки були б уже, так би мовити, засіяні в твою душу, як радять досвідчені лікарі. Бо так само як тіла, так душі людські схильні до певних страждань, у випадку яких зволікання настільки небезпечне, що може означати втрату найменшої надії на зцілення. Хто не знає, наприклад, що деякі порухи душі бувають настільки стрімкими, що, не придуши їх розум у зародку, вони погублять і душу, тіло і всю людину, а будь-який засіб, застосований проти них, згодом виявляється запізнілим. З таких порухів найпершим я назвав би гнів. Не безпідставно ті, хто розрізняє в душі три складові, відводять йому місце під сідницею розуму, вміщаючи розум у голові, наче у фортеці, гнів — у грудях, жадання — під грудо-черевною перегородкою: розум має бути завжди готовий швидко придушувати бурхливі поривання підлеглих йому пристрастей і, в разі потреби, з висоти сурмити сигнал до відступу, а оскільки гнів найбільше потребує пристрашки, він і розташований ближче.

Ф р а н ч е с к о

Доречна порада. Хочу зазначити, що цю істину я подибував не тільки у філософських, але також у поетичних творах. Я часто уявляв собі, що описувані Мароном шалені вітри, що ховаються у віддалених печерах, всередині громаддя гори, на вершині якої сидить цар, приборкуючи їх своєю владою, можливо, вони уособлюють гнів, буйні пристрасті, що клекочуть під серцем, стримувані уздою розуму. Бо як ні, то, як сказано там же:

Справді, що поет розуміє під землею, коли не з праху створену плоть, а під морями — гуморальні соки і під небом — душу, яка міститься всередині тіла і про яку згадує в іншому місці так:

Цим поет хоче сказати, що пристрасті ввергають в безодню тіло і душу, тобто — всю людину цілком. Натомість гора, на вершині якої цар, — чим не голова, твердиня розуму? Ось його слова:

Так у нього сказано. Я ж, розбираючи слово по слову, чую той дужий гомін, від якого здригаються гори, — завивання вітру, бурю, — але цими словами можна так само змалювати гнів. Далі маємо про царя, що сидить на високій твердині і, тримаючи берло владаря, приборкує дибою і кайданами; хто стане заперечувати, що ці слова можуть змальовувати зусилля розуму? А щоб показати ясно, що йдеться про душу і гнів, що її бентежить, поет додає:

А в г у с т и н

Хвалю твоє намагання проникнути в прихований зміст поетичної розповіді. Вкладав сам Вергілій таємний сенс у ці рядки чи хотів змалювати в них тільки морську бурю і нічого більше, — в будь-якому разі, те, що ти сказав про нестримність гніву і про стримувальну силу розуму, видається мені напрочуд влучним. Але повертаюсь до того, з чого починав: мусиш завжди спрямовувати думку проти гніву та інших пристрасних поривів, зокрема ж проти тієї зарази, про яку ми саме говоримо, для чого щоразу наводь собі сентенції, здобуті з уважного читання (як я вже казав), збережені й утримані в глибоких борознах пам’яті. Вони допоможуть тобі зробитись непохитним проти численних спокус, зокрема проти тієї похмурості духу, яка смертоносною тінню заглушує і паростки чеснот, і всі плоди обдарування, і — як чудово зауважив Туллій — є джерелом і початком усіх лих. Звісно, я не заперечую, що немає серед людей нікого, хто не мав би низки причин для смутку, не заперечую так само, що твій спогад про твої власні гріхи небезпідставно гнітить і тривожить тебе (це єдиний рятівний вид скорботи, оскільки вона не переходить у відчай), але якщо ти уважно придивишся до інших і до самого себе, ти неодмінно визнаєш, що небо дарувало тобі багато благ, які дають тобі підстави втішатися і радіти серед тих, хто ремствує і страждає. Що ж до твоїх нарікань, мовляв, ти ще не жив для себе, або на міський гармидер, то чималою розрадою мали б тобі служити подібні нарікання славетних людей і ще таке міркування: якщо ти з власної волі вскочив у цей вир, то з власної ж таки волі здатен виринути з нього, варто тільки дуже забажати. Зрештою, призвичаївшись, ти міг би навчитися сприймати гамір різноголосої юрми з такою самою насолодою, з якою дослухаєшся до гуркоту водоспаду. І, як я сказав, ти легко досягнеш цього, щойно угамуєш сум’яття свого духу, бо ясне і спокійне серце залишається незворушним, хоч би навколо клубочились хмари чи розлягався над ним грім. Достоту так, стоячи в безпеці на суходолі, ти споглядав би загибель чужого корабля і мовчки слухав розпачливі крики потерпілих; і скільки жалю викличе у тебе це сумне видовище, стільки вдоволення відчуватимеш за власну долю, порівнюючи її з небезпечним становищем інших. Тому я впевнений, ти невдовзі геть виженеш печаль з твого серця.