Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Ф р а н ч е с к о

Ти нагромадив стільки прикрощів і злигоднів, що лишається тільки пошкодувати про своє народження людиною.

А в г у с т и н

Однак, попри людську немічність і убозтво, ти мрієш про багатство і могутність, яких ще не здобував жоден кесар, жоден король.

Ф р а н ч е с к о

Та хто такі слова вживав? Хто згадував про багатство і могутність?

А в г у с т и н

А чи є багатство більше, як нічого не потребувати? Чи є більша могутність, як не знати жодного примусу? Бо земним владикам, найбагатшим і наймогутнішим з усіх, зазвичай чогось та бракує. Верховні полководці залежать від військ, які начебто очолюють; вони перебувають в облозі власних легіонів, вселяючи цими легіонами страх і, своєю чергою, самі їх боячись. Тому покинь сподіватися на неможливе і, задовольняючись людською долею, вчись і жити в достатку, і чогось потребувати, і скоряти, і підкорятися; і навіть не мрій, доки живий, у такий спосіб скинути ярмо долі, яке стискає карк наймогутніших, бо знай, ти лише тоді його позбудешся, коли, придушивши в собі людські пристрасті, цілковито віддасися у владу чеснот: вільний, непідлеглий нікому з людей, і нічого не потребуючи, тоді лише ти станеш по-справжньому могутнім і абсолютно щасливим владикою.

Ф р а н ч е с к о

Мені вже прикро за свою нерозважливість, і я жадаю нічого не жадати; але погана звичка не відпускає мене, стискаючи серце невдоволенням.

А в г у с т и н

Саме це, — щоб повернутись до предмета нашої розмови, — відволікає тебе від роздумів про смерть. Доки тебе долають долішні турботи, ти не зведеш очей до високого. Але якщо ти ладен довіритись мені, ти скинеш із себе згубні турботи, які обтяжують твою душу: тобі буде нескладно звільнитись від них за умови, що ти дослухатимешся до своєї природи і їй надаватимеш перевагу перед шаленством загалу.

Ф р а н ч е с к о

Згода, нехай так буде. Але мені, як і перше, хочеться знати, якої ти думки про честолюбство.

А в г у с т и н

Навіщо тобі моя думка там, де маєш власну напоготові? Зазирни в своє серце і побачиш, що серед решти твоїх вад честолюбство стоїть не на останньому місці.

Ф р а н ч е с к о

Отже, не береться до уваги, що я, скільки міг, уникав міст, нехтував визнанням публіки і громадським становищем, усамітнювався в лісах і переховувався в тиші луків, зневажаючи пошану суєтного світу: мені однаково закидають честолюбство!

А в г у с т и н

Ви, смертні, часто відмовляєтесь від чогось не через зневагу до цього, а тому, що втрачаєте надію досягти бажаного. Надія і жадання взаємно збуджують одне одного; і спадаючи, одне охолоджує інше, і так само займаючись, розпалює інше.

Ф р а н ч е с к о

Чому ж, скажи, не вільно мені сподіватись? Хіба мені до такого ступеня бракує митецького обдарування?

А в г у с т и н

Про мистецьке обдарування не скажу, але тобі, безперечно, бракує хисту в мистецтвах, за допомогою яких нині досягають високих щаблів: мистецтва лестощів у спілкуванні з владарями, мистецтва облуди, порожніх обіцянок, брехати, прикидатись і вдавати, терпіти образи і паплюження. Позбавлений таких та подібних їм здібностей і знаючи, що не спроможешся подолати свою вдачу, ти перейшов до інших занять, вчинив завбачливо і розумно. «Опиратись природі, — каже Цицерон, — хіба не те саме, що за прикладом гігантів боротися з богами» [68] «Quid est enim aliud, gigantum more pugnare cum diis, nisi nature repugnare?» — слова Катона Старшого, звернені до Сципіона Африканського (до речі, головного героя «Африки» Петрарки), Гая Лелія Сапієнса в діалозі «Про старість» (Cato Maior de Senectute), який Цицерон написав 44 року до Р. Х. У «Таємниці» Петрарка часто вступає у своєрідну дискусію з положеннями цього класичного твору. ?

Ф р а н ч е с к о

Тримаймось далі від високої шани, такими мистецтвами здобутої.

А в г у с т и н

Гарно сказав. Але не цим ти доведеш мені свою невинність, бо з того, що тобі гидко було здобувати почесті у такий спосіб, не випливає, буцім ти їх не бажав; достоту як про того, хто повернув з півдороги, злякавшись труднощів шляху, не можна сказати, що він не бажав побачити Рим. До того ж ти й не повертав назад, як переконав себе і намагаєшся запевнити мене. Марні намагання: всі твої думки і всі вчинки переді мною як на долоні, а твоя похвальба про втечу з міст і потяг до лісів не виправдовує, а хіба що пом’якшує твою провину. До однієї і тієї самої мети ведуть різні шляхи, і — повір мені, — хоч ти покинув протоптаний багатьма битий шлях, ти йдеш кружною стежкою до тієї ж таки честолюбної мети, якою ти, за твоїми словами, буцімто знехтував. Однак і твої довільні студії, і самота, і байдужість до людських справ незмінно ведуть тебе до слави.