Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Ф р а н ч е с к о

Ти заганяєш мене у глухий кут. Я міг би й вислизнути, але часу обмаль, а обговорити ще багато всього треба, тож, коли твоя ласка, перейдімо до решти.

А в г у с т и н

У такому разі, все своєю чергою. Про обжерливість у нас мови не буде, оскільки ти анітрохи до неї не схильний — хіба що виб’є тебе з колії приємна гулянка у колі друзів, на якій забуваєш про помірність. Але з цього боку я не вбачаю небезпеки, бо, варто тільки тобі вирватися з міста і повернутись до тихого сільського життя, такого роду розваги враз припиняються. У віддаленні від них, як я помітив, ти живеш у такий спосіб, що твоїй стриманості і поміркованості я щиро радію, і, зізнаюся, в ній не можуть зрівнятися з тобою ні твої особисті, ні наші спільні друзі. Не згадуватиму також гнів, бо хоча ти частенько палаєш ним, завдяки твоїй вродженій лагідності ти зазвичай негайно опановуєш себе, пам’ятаючи пораду Горація:

Ф р а н ч е с к о

Так, ці слова поета і численні подібні поради філософів були мені на користь, але, зізнаюсь, найбільше допомагала думка про стислість відведеного нам часу. В оскаженінні марнувати на ненависть до людей нечисленні дні, які ми залишаємось серед них, у цьому світі? Аж настане останній день, він згасить полум’я в людських серцях, покладе край ненависті, і якщо смерть — найгірше, що ми зичимо недругу, наше зле побажання здійсниться. Та який сенс квапити інших? Щоб самим проґавити кращу частку швидкоплинного часу? Чи варто нам завдавати собі та іншим людям прикрощів і смертельної туги, марнуючи на це час, так ощадливо відміряний нам на скромні радощі сьогодення і на роздуми про життя майбутнього віку? І настільки підтримували мене такі роздуми, що я здатен був вистояти під натисками гнівних почуттів, і якщо навіть десь не встояв, то одразу підвівся. Не без того, звісно, що пориви гніву часом охоплюють мене.

А в г у с т и н

Поза сумнівом, такі пориви здатні перекинути і твій і чужий човен. Тож, якщо ти не осягнув принципи стоїків, що обіцяють цілковито викоренити всі недуги душі, вдайся, принаймні, до засад перипатетиків, що їх послаблюють. Втім, залишмо наразі цей предмет, щоб згадати про значно більшу небезпеку, що вимагає від тебе набагато більшої обачності.

Ф р а н ч е с к о

Боже милостивий! Що ж залишається іще небезпечнішого?

А в г у с т и н

Чи не умліваєш ти від жару любострастя?

Ф р а н ч е с к о

Часом пекучий цей жар змушує мене гірко пошкодувати, що я не народився геть нечулим. Я волів би радше бути безсердим каменем, ніж пускати в своє серце сластолюбні потяги.

А в г у с т и н

Отже, ти мав би знати, що найбільше відволікає тебе від роздумів про божественне. Бо хіба ж не наказує нам небесне вчення Платона викорінювати з душі плотські потяги і виганяти з неї сластолюбні видіння, щоб вона, через споглядання божественних таємниць, якому сприяють роздуми про власну тлінність, підносилась чиста і вільна. Ти знаєш, про що йдеться — засади добре знайомі тобі за книгами Платона, які ти, за недавнім твоїм свідченням, так ретельно вивчав.

Ф р а н ч е с к о

Я вивчав їх, зізнаюся, з палкою надією і неабияким завзяттям; але незвичність чужої мови і поквапний від’їзд викладача [70] На початку 1340-х Петрарка брав уроки грецької у славетного Варлаама Калабрійського, що був на той час константинопольським послом при папському дворі. змусили мене облишити цей намір. Проте згадане тобою вчення мені добре знайоме як за твоїми власними творами, так і за свідченнями інших платоніків.

А в г у с т и н

Байдуже, від кого ти дізнався істину, хоча авторитет учителя часом багато важить.

Ф р а н ч е с к о

Зокрема для мене — авторитет чоловіка, про якого я сказав би, повторюючи за Цицероном у його «Тускуланських бесідах»: «Якби Платон не навів жодного доказу (настільки високо я його ціную), мене зворушив би самий його авторитет». Мені ж, який часто розмірковує про його божественний геній, видалося б зухвалістю вимагати доказів від Платона, тим часом як піфагорійці не обтяжують цим «аналогіста», вождя своєї школи. Втім, я наміру відхилився від предмета розмови. Отже, в справедливості згаданої думки Платона мене віддавна переконали і його авторитет, і мій власний досвід, внаслідок чого я твердо переконаний, що не може бути ставлення більш істинного чи більш благочестивого. Бо коли Господь подавав мені руку, я підносився настільки, що осягав з надзвичайною і безмежною радістю, що мені в ті хвилини було на користь і що раніше було на шкоду. А нині, коли, під тягарем своїх помилок, я впав до колишнього свого мізерного стану, я з великою гіркотою відчуваю, що мене знов занапастило. Все це я виклав, щоб ти надалі не дивувався, коли скажу, що я на власному досвіді випробував це положення Платона.