Сунлін Пу - Ченці-чудотворці

Як повідомляється в одному творі, написаному приблизно в III–IV століттях, у народі вірили, що «лисиця, яка дожила до п'ятдесяти років, здатна перевтілюватися в жінку. Столітня лисиця перетворюється на красуню і може вступати в інтимні стосунки з чоловіками; вона знає все, що робиться за тисячу верст від неї, вміє насилати всілякі видіння й так морочити людей, що вони божеволіють. У тисячолітньому віці вона стає небесною лисицею». В цій характеристиці, однак, не сказано, що лисиця здатна перевтілюватися у чоловіка, а Пу Сунлін згадує про це, хоча, певна річ, його увага передусім зосереджена на змалюванні жінок-лисиць. Найчастіше це позитивні героїні, вірні подруги студента, такі, як Ятоу з однойменної новели, але інколи, спокушаючи героя, вони накликають на нього лихо.

У давнину китайці шанували лисицю й приносили їй жертви. Академік В.М.Алексєєв, який багато подорожував по Китаю на початку нашого століття, писав: «Ви йдете через китайські поля й раптом бачите, що перед якимось пагорбом стоїть величезний стіл, на ньому розміщено старовинні посудини, прапорці, значки і всі інші речі, які бувають у храмах. Ви запитуєте у перехожого, що це таке, й чуєте відповідь: «Це фея-лисиця». Виявляється, вона живе десь тут, поряд, і її вмовляють не шкодити бідному люду, і не тільки не шкодити, а, навпаки, робити йому добро, як роблять це інші духи».

Використовуючи народні повір'я і традиції, що передували китайській літературній новелі, Пу Сунлін створив свій особливий тип оповіді. Він був не просто блискучим стилістом, а стилістом, який про речі, загалом простонародні, зумів розповісти мовою найвищої літератури, мовою, сповненою натяків й прихованих ремінісценцій. Так до нього не писав жодний з китайських новелістів.

У новелі «Віддана Ятоу», наприклад, герой тікає з дівчиною, яку кохав, з будинку її матері. Прибувши на нове місце, вони знімають кімнату, і герой, жаліючись на свою бідність, каже дівчині, що їх зараз оточують лише «голії стіни». Освічений китайський читач відразу ж здогадувався, що автор вкладає у вуста героя слова, які сказав колись в аналогічній ситуації знаменитий поет II ст. до н. е. Сима Сянжу, що теж утік разом із своєю коханою — донькою багатія. Слова подані, звичайно, без будь-якого посилання, але читач, добре обізнаний з древніми текстами, миттю уловлював, що це трохи перефразована цитата з «Життєпису Сими Сянжу», створеного блискучим стилістом давнини, засновником китайської історіографії Симою Цянем. Встановивши це, читач розумів натяк, захований у попередній фразі героя: «Сиджу я в кімнаті, лотос чудовий навпроти...» Річ у тім, що в старовинному творі «Різноманітні записки про Західну столицю» розповідалося таке: у молодої вдови Чжо Веньцзюнь, з якою втік Сима Сянжу, «брови були подібні до обрисів далеких гір, а обличчя нагадувало квітку лотоса». Отже, і тут, і там прихований стилістичний натяк на схожу ситуацію — втечу закоханих.

Характерно, що складний текст Пу Сунліна невдовзі став обростати коментарями, які пояснювали найвитонченіші натяки. Проте коментатор Люй Чжаньень (XVIII чи XIX ст.) розкрив тільки натяк, що був у описі красуні з «Різноманітних записок...», залишивши поза увагою фразу про «голії стіни», яку, мабуть, й так зрозумів кожний освічений читач.

Та, на жаль, усю цю приховану привабливість стилю Пу Сунліна надзвичайно важко донести в перекладі до іноземного читача, майже неможливо. Але і в перекладах новели Пу Сунліна давно вже здобули визнання у багатьох країнах світу.

Вони були перекладені спершу на маньчжурську, а потім на японську й монгольську мови, їх читають по-англійському й по-румунському, по-німецькому й по-французькому. У 1910 році майбутній академік В.М.Алексєєв переклав кілька новел Пу Сунліна на білоруську мову, а в радянський час опублікував чотири книжки гарних перекладів із збірника «Дивовижні історії з кабінету Ляо», які майстерно передають російською мовою аромат китайського оригіналу. Тепер і український читач має змогу познайомитися з оригінальними перекладами новел Пу Сунліна, які, як ми сподіваємося, припадуть йому до душі, трохи відкриють йому не відому раніше сторінку з багатющої скарбниці давньокитайської класики.

Борис Рифтін

Якось у дитинстві мені пощастило побувати в головному місті нашої області. Трапилося це в день Свята початку весни [*] Свято початку весни — так називалося свято, яке розпочиналось у Стародавньому Китаї приблизно з двадцять шостого числа дванадцятого місяця за місячним календарем (початок лютого) і включало в себе святкування Нового року. Для китайців, які не знали неділь та інших вихідних днів, це був період відпочинку та народних гулянь. . Сотні городян висипали того дня на вулиці, де майже всі будинки й крамниці, за давнім звичаєм, були прикрашені барвистими паперовими стрічками. Групками й поодинці люди просувалися до міської управи. То тут, то там стояли оркестри, які гриміли трубами й гупали барабанами. Це називалося «давати весні виставу».