Сунлін Пу - Ченці-чудотворці

Укупі з товаришами і я подався поглядіти на небачені видовища. Вулиці були вщерть запруджені народом. А в залі міської управи було ще тісніше. Посередині, на підвищенні, сиділи чотири чиновники у червоних халатах. Двоє з них — обличчям на захід, двоє — на схід. Я тоді був ще надто малий, щоб розібратися, які чини у них. Та й не до цього було: довкола лунав людський гомін, чувся бій барабанів та завивання труб, від якого аж вуха закладало.

Раптом до помосту, де сиділи чиновники, почав пробиратись якийсь чоловік з коромислом на плечі. Слідом за ним ішов хлопчина з розпатланим волоссям. Чоловік, здається, щось сказав панам, але в залі стояв такий гамір, що я не почув жодного слова. Було тільки видно, як люди довкола них весело сміються.

До чоловіка підійшов служник у темному халаті й звелів йому показувати фокуси. Чоловік погодився, але попросив дізнатись, які б саме фокуси вони хотіли бачити. Ті, що сиділи на помості, перезирнулись і перемовилися кількома словами. Після цього служник спустився до чоловіка і спитав його від імені панів, що саме він уміє. Той відповів, що може перетворити будь-що живе на мертве і навпаки. Служник доповів про це чиновникам. За хвилину він знову спустився з помосту і наказав фокусникові дістати панам персика. Той згодився, одразу ж скинув з себе верхній одяг і поклав його поверх кошика. Потім удав, що чимось невдоволений, скривився і сказав:

— Ех, панове, панове! Ви ж добре розумієте, що це зовсім неможливо! Адже земля ще міцно скута льодом, а вам, бачите, персика забаглося! Де ж мені його взяти? А не дістану я його вам, то боюся, що накличу на себе гнів того, який сидить обличчям на південь [*] ...боюся, що накличу на себе гнів того, який сидить обличчям на південь... За давньокитайськими уявленнями, південь — сторона благих віянь. На південь було повернуто трон імператора, обличчям на південь сиділи в своїх приймальнях усі правителі областей та повітів. Тут мається на увазі губернатор провінції. ... Що ж мені робити?

— Тату! — перебив його хлопчик, — ви ж уже пообіцяли. Хіба тепер можна відступати?

Чоловік насупився і довго стояв мовчки, ніби про щось розмірковуючи.

— Ну що ж, — сказав він нарешті, — якщо пообіцяв, то треба добувати. Прикинув я так і сяк, і що ж виходить? Весна тільки починається, кругом кучугурами сніг лежить. Де ж тут персикам взятися на цьому світі? А от у садах Сіванму [*] А от у садах Сіванму... Сіванму — володарка заходу в китайській міфології. В старі часи — страшна, схожа на звіра володарка загробного світу (тоді вважалося, що на заході лежить країна мертвих), а пізніше, в даоській міфології, — прекрасна хазяйка чудесних садів, де ростуть персики, які дарують безсмертя. Розповіді про викрадення цих персиків з садів Сіванму були популярними в китайському фольклорі. персики, кажуть, цвітуть і родять круглий рік. Там вони напевне є. А коли так, то доведеться залізти на небо і вкрасти там — ото й усе!

— Ха! І придумали ж таке! — сказав на це син. — По-вашому, на небо східцями можна видертись, чи що?

— Східцями не східцями, а спосіб певний у мене є, — відповів фокусник.

З цими словами він розкрив свого кошика, вийняв звідти скручену мотузку завдовжки, мабуть, у кілька десятків сажнів, висмикнув один її кінець і підкинув вгору. Мотузка повисла в повітрі, немов там угорі за щось зачепилась. За хвилину він знову підкинув її. З кожним разом верхній кінець мотузки піднімався все вище й вище і ось нарешті зник десь аж у хмарах, а інший кінець залишився в руках у фокусника.

— Синку, ходи-но сюди, — покликав фокусник. — Я вже старий і немічний, та й неповоротким став останнім часом. Важко мені буде вибратись на таку височінь. Доведеться тобі зробити це діло.

З цими словами чоловік передав кінець мотузки хлопцеві.

— На, тримай, — додав він, — і можеш рушати!

Син неохоче взяв кінець і невдоволено мовив:

— Тату, які ж бо ви, далебі, дурні! Хочете, щоб я по такій мотузці та поліз аж на саме небо, до якого принаймні тисяч з десять сажнів! А раптом десь посеред дороги ваша мотузочка візьме та й обірветься. То чи знайдете ви після цього хоч мої кісточки? Батько й далі наполягав, навіть почав кричати:

— А що ж робити, коли я вже слово дав? — намагався виправдатись він. — Каюсь, але відступати вже нікуди. Послухай, синочку, полізь всього один раз. Нічого страшного з тобою не станеться. Виберешся туди, украдеш і повернешся назад. А нас за це потім пани нагородять якоюсь сотенькою срібних. Та за такі гроші я тобі, будь певен, висватаю справжню красуню!