Сунлін Пу - Ченці-чудотворці

Маньчжури були на нижчому, ніж китайці, щаблі економічного й культурного розвитку. Вони швидко опинилися під китайським впливом, засвоївши принципи китайської державності та культури, і почали гарячково перекладати на свою мову спершу твори конфуціанських класиків, сподіваючись знайти в них опору в управлінні багатомільйонним китайським народом, а тоді — й художню літературу.

Поступово завойовники все дужче й дужче окитаювалися. Наприклад, у віршах поета-маньчжура Наланя Синде, який народився на п'ятнадцять років пізніше від Пу Сунліна і який писав по-китайськи, вже важко знайти що-небудь специфічно маньчжурське. Все глибше проникаючи в товщу китайської культури, маньчжурські правителі й далі посилювали репресії проти вчених, серед яких, певна річ, було багато справжніх патріотів, що ненавиділи загарбників та їхніх прислужників з числа китайців.

Одним з таких учених був, наприклад, Чжуан Тінлун, що разом зі своїми друзями написав наприкінці 50-х років XVII століття «Коротку історію династії Мін», в якій називав маньчжурських імператорів не відповідно до етикету та їхніх пишних титулів, а просто по іменах. Він видав свою книгу в 1660 р., проте начальник повіту послав на нього донос, і Чжуана Тінлуна, а також його друзів та родичів, було заарештовано. Сам він помер у в'язниці і був похований, але невдовзі тіло викопали з землі й розрубали на шматки. Загалом власті стратили сімдесят чоловік, причетних до видання книги. Такі судові процеси, що їх учені назвали «літературними інквізиціями, відбувалися в Китаї протягом XVIII століття. Одного необережного рядка у вірші, однієї фрази в прозаїчному творі, яку ревні захисники маньчжурської династії могли витлумачити як крамолу, було досить, щоб поета чи письменника схопили і стратили.

Саме за таких умов жив і творив Пу Сунлін. Він зростав у родині, де конфуціанська вченість цінувалася понад усе. З дитинства Пу Сунлін готував себе до кар'єри державного чиновника, наполегливо вивчаючи напам'ять древні класичні книги й твори старовинного красного письменства. Він досяг таких успіхів, що в дев'ятнадцять років зайняв перше місце на повітових, потім на окружних і обласних екзаменах по конфуціанських класиках.

Здавалося б, перед юнаком повинен був відкритися шлях і до складання екзаменів у головному місті провінції, а тоді і в самій столиці. Успіх на екзаменах давав право дістати вищий вчений ступінь та відповідну прибуткову посаду. Але, як писав у одному з листів Пу Сунлін, «шлях служби вкритий мороком, суспільна справедливість так і не засяяла, без грошей в рукаві [1] Кишені в стародавніх китайських халатах робилися в широкому рукаві. та підношень неможливо навіть підступити до премудрих. Воістину тільки досада наповнює мої груди й хочеться ридати, повернувшись до південних гір».

В тридцять один рік Пу Сунлін мусив стати на службу, щоб заробляти собі на прожиття; він вирушив у сусідню провінцію Цзянсу і влаштувався там дрібним чиновником, таким собі секретарем при особі найнижчого в Старому Китаї чиновника — начальника повіту, де йому цілими днями доводилося писати всілякі запрошення на прийоми та реєструвати візити прохачів. Усе це страшенно обридло Пу Сунліну; через місяць він покинув свою нікчемну службу й повернувся до рідного Шаньдуна. Відтоді він почав заробляти собі на життя як приватний вчитель, даючи уроки синам багатіїв. І лише в сімдесят один рік Пу Сунліну вдалося скласти екзамен й дістати звання суйгуна — щось на зразок студента в царській Росії, хоча навіть місцева хроніка його рідного повіту стверджує, що «Пу Сунлін славився серед своїх сучасників витонченим літературним стилем, який сполучався з високим моральним спрямуванням».

Пу Сунлін ще замолоду писав вірші, а також невеликі твори в різних жанрах тодішнього красного письменства, тобто усілякі оди, поминальні промови, змальовував визначні події. Він уперше звернувся до місцевих шаньдунських народних оповідань і написав ряд творів, наприклад, для виконання під барабан; його перу належать своєрідні п'єси-оповіді, а також, як вважають деякі дослідники, один любовний роман. Однак про всі ці твори давно б забули, якби Пу Сунлін не написав свого знаменитого зібрання новел «Ляочжай чжиї» — «Дивовижні історії з кабінету Ляо».

У Стародавньому Китаї в освічених людей був звичай давати особливі назви своїм кабінетам, де вони вивчали науки чи займалися літературною творчістю. Назва кабінету часто вживалась як літературний псевдонім. Існують різні здогади, чому письменник назвав свій кабінет Ляочжай. Засновник радянського китаєзнавства академік В.М.Алексеєв, блискучий перекладач новел Пу Сунліна і дослідник його творчості, вважав, що слово «Ляо» тут означає щось подібне до «нехай хоч так...», і перекладав сполучення Ляочжай як «Кабінет Неминучого», тобто кабінет людини, що не могла змінити свою долю і знайти належного місця в тодішньому суспільстві. Вважається, що Пу Сунлін почав створювати новели досить рано і до сорока років в основному завершив свою роботу над зібранням, однак і після цього він безперервно удосконалював їх, виправляючи й доповнюючи окремі місця. Всього у зібранні чотириста дев'яносто одна новела, проте не виключено, що в майбутньому можуть бути знайдені ще й інші твори, які не ввійшли до друкованого видання. Річ у тім, що, незважаючи на широкий і давній розвиток книгодрукування в Китаї (там друкувалися книги з дощечок, на яких були вирізьблені ієрогліфи), чудове зібрання новел Пу Сунліна вперше опублікували лише через п'ятдесят років після його смерті.