Публий Овидий (Назон) - Мистецтво кохання

291] Схочеш скарати, але передумаєш, - хай за цю ласку

292] Знов-таки любка твоя буде у тебе в боргу.

293] Користь тобі, слава - їй; нічого не втратиш від того,

294] Що над тобою вона матиме владу всякчас.

295] Дбаєш, щоб довго була при тобі, - хай гадає, що тільки

296] В неї задивлений ти - найяскравішу з красунь.

297] Пурпур із Тіру на ній - раз у раз ним захоплюйся; з Косу -

298] Коським захоплюйся теж "Як він тобі до лиця!"

299] В золоті вся - 'Твоя врода цінніша від золота", - скажеш;

300] Вовняне буде на ній - вовняне теж похвали.

301] В туніці стане тонкій - "Ти проймаєш вогнем мене!" - скрикни.

302] "Не простудися лишень", - боязко потім додай.

303] В проділ розчешеться - проділ хвали; гарячим накрутить

304] Хвильок по всій голові - з захвату рота розкрий.

305] Голос і рухи її подивляй - як співає, танцює:

306] "Жаль, що так швидко, - зітхни, - пісеньці й танцю кінець!"

307] Любощі, втіхи сприймай, наче дійство якесь, шанобливо -

308] Й, вір мені, з любкою ніч солодко ти проведеш.

309] Хоч би й Медузу саму перевершила норовом диким, -

310] Буде з коханцем своїм ніжна, солодша за мед.

311] Тільки б наверх не спливло, що вдавано все це говориш:

312] Вираз обличчя й слова мусять співзвучними буть.

313] Хитрість лиш та, що прихована, корисна; викрита - сором:

314] Вже (й по заслузі!) ніхто більш не повірить тобі.

315] Часто під осінь, коли підчервонює рік найгарніший

316] Гроно дозріле, важке соком пурпурним, коли

317] То холоднеча пригнічує нас, то розморює спека,

318] І від таких перемін тіло якесь не своє, -

319] Хай твоїй любці не вадить ніщо, та коли при негоді

320] Змушена буде й вона, слабість одчувши, лягти, -

321] Саме тоді виявляй свою шану, свій потяг до неї,

322] Саме тоді засівай щедрого вжинку зерно!

323] Не знеохоться бува, коли довго хворітиме любка:

324] Що лиш дозволить вона - все власноручно роби.

325] Плач твій хай бачить вона; цілуватиме - не відвертайся,

326] Хай свої губи сухі змочить твоїми слізьми.

327] Часто (все вголос) обіти складай і при кожній нагоді

328] Сни їй розказуй свої: гарні знамення, мовляв.

329] Кликни служницю стару: в тремтливій правиці принісши

330] Сірку і яйця, вона ліжко очистить, покій.

331] Кожна з дрібниць тих - це доказ приємний твого піклування:

332] Так не один зміг дійти до заповітних таблиць.

333] Лиш не докуч їй, гляди, бо й ласці, з якою до хворих

334] Ставимось ми повсякчас, міра властива якась.

335] їсти їй не борони, до гіркого напою не змушуй -

336] Тут твій суперник уже хай докладає зусиль.

337] Вітер од берега ген одігнав тебе в море безкрає -

338] Парус нового тепер - вільного подуву жде.

339] Спершу любов ще хистка, поступово вбивається в силу,

340] Гарно її підживляй - з часом зміцніє вона.

341] Чи не боїшся бика? А телятком він був - його пестив.

342] Ліг ти під тінь, де, було, гнулась тоненька лоза.

343] Так і ріка - це спочатку струмок, який в себе вбирає

344] Води нові все й нові - власне тому, що пливе.

345] Хай твоя подруга звикне до тебе, бо звичка - всесильна,

346] Лиш, поки звикне, гляди, сам не піддайся нудьзі!

347] Хай вона бачить постійно тебе, нехай чує постійно,

348] День ще надворі чи ніч - очі намулюй ти їй.

349] Щойно лиш з'явиться певність якась, що тебе їй забракне,

350] Що засумує, коли раптом від'їдеш кудись, -

351] Перепочити їй дай: відпочивши, щедрішає поле,

352] Зсушена сонцем земля більше поглине дощу.

353] Демофоонта, коли був при ній, не так сильно Філліда

354] Прагнула, аніж тоді, як на вітчизну відплив.

355] Будучи в мандрах, Улісс розпікав Пенелопу жагою,

356] За Фалакідом зійшла й Лаодамія в Ащ.

357] Лиш не надовго відходь: журба розвівається з часом -

358] Давню, далеку любов хутко замінить нова.

359] Не повертавсь Менелай - ув обіймах любовника-гостя,

360] Щоб не тремтіти вночі, грілась Єлена колись.

361] Що, Менелаю, на тебе найшло? Ти від'їхав, а дома

362] (Верх божевілля!) удвох гостя й жону залишив!

363] Ти голубиць боязких коршаку довіряєш, безумче,

364] Повну кошару овець - вовкові, жителю гір!

365] Не звинувачуй, однак, ні її, ані гостя: вчинив він

366] Те, що й ти б учинив, що учинив би будь-хто.

367] Винен ти сам, адже дав їм і час для перелюбу й місце -

368] Чи випадало б жоні не скористатися тим?

369] Справді-бо: мужа нема, зате гість є побіч люб'язний,

370] Врешті, страшно самій в спальні порожній лежать!

371] Що б там Атрід не казав, я знімаю з Єлени провину:

372] Не змарнувала, кажу, мужа свого доброти.

373] Все ж ні кабан, коли іклом своїм блискавично вкладає