Публій Марон - Енеїда

844] Все це скінчивши, щось інше вже батько снує в своїх мислях:
845] Хоче із бою від брата відкликати зовсім Ютурну.
846] Дві є, як кажуть, потвори, прокляттями їх називають —
847] Ніч породила-бо їх безпросвітня й тартарську Мегеру
848] З ними, і шиї такими ж гадюками їм обкрутила,
849] Й крила дала їм, мов вітер. Вони до порога приходять
850] І до престолу Юпітера, грізної влади, і острах
851] Множать у смертних нужденних істотах, як цар над богами
852] Пошесть жахливу і смерть насилає й лякає війною
853] Ті городи, які чимсь завинили. Одну із них бистру
854] З неба високого сам посилає Юпітер, звелівши
855] Знаком зловісним Ютурні з’явитись. Вона полетіла
856] Й вихром швидким опустилась на землю. Неначе крізь хмари
857] Парф чи кідон [457] …парф чи кідон… — парфяни і крітяни славилися стрільбою з лука. з тятиви, натягнувши, стрілу посилає,
858] В жовчі отруйній намочену, й та невидимо зі свистом
859] В пітьмі летить і рани з собою несе невигойні.
860] Так же і Ночі дочка ізнялась і злетіла на Землю.
861] Щойно ілійське побачила військо і Турна загони,
862] Раптом змінилась на птаха малого, що десь в гробовищах,
863] Сидячи пізно вночі, або на покрівлі високій,
864] Скиглить у пітьмі зловісно. Тож вигляду цього прибравши,
865] Турнові перед очима то в цей, то у той бік потвора
866] З шелестом шумним шугає і крилами в щит ударяє.
867] Вражений цим, він незнане до того відчув оніміння,
868] Волос наїживсь од жаху, і голос у горлі осікся.
869] Щойно почула сердешна Ютурна здаля і впізнала
870] В люті потвори свистіння, куйовдить розпущені коси,
871] Нігтями ранить сестра свої лиця й сама себе в груди
872] Б’є кулаками. «Мій Турне, чим може тобі помогти ще
873] Рідна сестра? Що, жорстокій, мені залишилось? Яким-бо
874] Листом продовжу тобі я життя? Чи зможу я встоять
875] Перед такою потворою? Я вже ось-ось залишаю
876] Збройні ряди. Не лякайте мене ви, о птахи огидні,
877] Я пізнаю вже удар ваших крил, і їх шум смертоносний
878] Добре я чую, і вже розумію суворі накази,
879] Дані Юпітером великодушним. Таку нагороду
880] Він за невинність дівочу дає? Нащо дав він безсмертя?
881] Нащо він смерті можливість відняв? Коли б тільки могла я
882] Біль цей безмежний урвать, в царство тіней полинути з братом
883] Бідним моїм. Я безсмертна? Що з того, мій братику рідний,
884] Що мені миле без тебе? Коли ж та земля підо мною,
885] Врешті, розступиться й пустить на той світ богиню до тіней?»
886] Тільки промовила, й голову синім плащем заслонила,
887] Й, гірко ридаючи, в річку глибоку богиня пірнула.

888] Та не вгаває Еней і виблискує ратищем довгим,
889] Мов ціла жердь, і так промовляє із гнівом у серці:
890] «Турне, чого тут чекати, чому зволікаєш? Змагатись
891] Треба не в бігу, а зброєю гострою зблизька. Зміняйся,
892] В що лиш захочеш, зроби все, що вдієш відвагою й хистом,
893] Хочеш на крилах злетіть аж до зір чи у землю заритись?»
894] Той же, лише головою хитнувши: «Не грізне, зухвальче,
895] Це твоє слово гаряче, а грізні богове для мене,
896] Грізний Юпітер». І більше ні слова, оглянувсь на давній
897] Камінь великий, — він в полі межею стояв випадково,
898] Щоб суперечку за ниву рішати. Взяло б його ледве
899] Шість пар на плечі добірних мужів, що земля їх зродила.
900] Він же у руку тремтячу вхопив, і, розбігшись, підскочив
901] Вгору, і кинув на ворога. Та не пізнав себе зовсім
902] Ані у бігові, ані в ході, коли скелю велику
903] Кидав, вхопивши з землі, — затремтіли коліна, й застигла
904] Кров, наче лід той холодна, і камінь, що Турн у повітря
905] Кинув ним, не пролетів всього поля між ними, не вдарив
906] Так, як належить. Неначе у сні, як нічний відпочинок
907] Зліплює втомлені наші повіки, й здається нам, ніби
908] Хочемо бігти кудись, у розгоні і серед напруги
909] Падаєм ми у безсиллі; язик нам не служить, і більше
910] В нашому тілі знайомої не вистачає нам сили,
911] Голос із уст не виходить, не можемо й слова промовить.
912] Так ото й Турнові, в чім не шукав би дороги рятунку
913] Він у своєму завзятті, то злюща богиня відмовить
914] Успіху. Всякі чергуються в серці його почування.
915] То на рутулів подивиться він, то на місто; зі страху
916] Він зволікає й тремтить, неминучого ждучи удару.
917] Стежки до втечі не видно, ні сили на ворога стати,
918] Ні колісниці нема, ні сестри, що піклується нею.
919] Поки вагавсь він, Еней замахнувся і спис смертоносний,
920] Простір очима відмірявши, кинув, вперед нахилившись
921] Тілом усім. Не свище так камінь, із пращі на мурах
922] Кинутий, ані від грому не йде такий гул у просторі, —
923] Спис той летить, наче вихор із чорної хмари, й несе він
924] Смерть неминучу. Він панцира край пробиває і крайні
925] Кола щита семирядні, й стегно він із свистом проймає.
926] Збитий ударом із ніг, підломивши коліна, на землю
927] Турн величезний звалився. Із зойком зірвались рутули,
928] Зойк цей аж гори відбили, і гомін його розійшовся
929] Ген по високих горах. Від землі він тепер у покорі
930] Очі підвів і, з благанням правицю до нього простягши,
931] Так промовляє: «На що заслужив я, приймаю, не буду
932] Ласки просить, покористуйся правом. Проте, якщо, може,
933] Згадка про батька зворушить тебе, то благаю, — у тебе
934] Теж був старий такий батько Анхіс, — ти над старістю Давна
935] Май милосердя, й мене, чи як хочеш, лише моє тіло,
936] Світла позбавлене, рідним віддай моїм. Бо переміг ти, —
937] Свідки авзонці, як я простягав, переможений, руку.
938] Буде тобі за дружину Лавінія; далі не йди вже
939] В злобі своїй». Суворий Еней зупинивсь, озирнувся
940] Й збройну затримав правицю. І стала поволі ця мова
941] Серце м’ягчити йому, коли зверху плеча він побачив
942] Ремінь злощасний і блиснули пояса бляшки знайомі
943] З хлопця Палланта, що Турн йому рани завдав, перемігши,
944] Й в себе на плечах носив цю з ворога зняту відзнаку.
945] Щойно очима Еней упізнав оту здобич воєнну,
946] Пам’ятку бою гіркого, розпалений гнівом шаленим
947] Грізно він скрикнув: «То звідси ти в зброї, що зняв з мого друга,
948] Вирватись хочеш? Паллант тебе в жертву приносить цією
949] Раною, мститься Паллант, випускаючи кров цю злочинну».
950] Так промовляє і з люттю в наставлені груди ворожі
951] Меч заганяє. А в Турна ослабло й застигло все тіло,
952] Дух застогнав і до тіней понурих подавсь неохоче.