Андрій Содомора - Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори

Є особливо тривка пам’ять — пам’ять доторку. Доторк до льоду — доторк до дитинства… Плесо ставка, після морозної зоряної ночі, уже не плесо — дзеркало. У ньому — осяйна синява неба. Підківкою об те дзеркало (проба льоду) — не розбилось, а лиш відгукнулось на той стук різнобарвними «крильцями янгола», що проглянув з-під льоду. За якусь мить ті крильця бліднуть, барви зникають; на місці «ангелика» — лиш білувата пляма. Тоді, з розгону, — підошвами по ковзкій дзеркальній поверхні, по небесній синяві; що сильніший розгін, то далі: від берега — й до берега; між небом, що над головою, і тим, що внизу, під ногами… Навіть не ковзання — лет…

Nix

Сніг

Сипле, сипле, сипле сніг

З неба сірої безодні…

І. Франко

«У тих краях, що на північ від землі скіфів, — пише Геродот, покликаючись на перекази, — годі щось побачити та й дістатися туди неможливо через пір’я, що там літає. А й справді, земля й повітря там переповнені пір’ям, а це заважає зорові»… Сніг («біле пір’я»), що його дарує небо нашій землі, — найчарівніше видиво, радше диво (видиво — в уяві, диво — наяву), яке може спостерігати людина; сніг — казкова метаморфоза води, що сама є дивом. Сніг у його русі з неба на землю — найтихіше з усіх дійств, які пропонує людині природа. Це — величний гимн Тиші.

Станьмо серед поля, коли сніжить, і той гимн зазвучить на всю повноту своєї тиші. Найдивніше, що слухаємо той гимн не слухом, а зором: тишу, щоб була тишею, мусить увиразнювати якийсь звук (польовий коник, цвіркун у хаті, шелест листка…). Тут — лише сніжинки у своєму русі, який не має назви: «падає» — надто важке слово (падає — дощ); «летить» — надто голосне; «сипле», «трясе» — звуконаслідувальні, сипучі ; «валить» — не для тієї тихості слово… Тут — жодного звуку. Тут — лише диво… Стоїмо, затамувавши подих, — дивуємось. Потім — лише дивимось. А далі — звикаємо. Хіба що, з першим снігом, — знову подив…

Тиша — поки не втрутиться вітер, майстер усіляких звуків, рухів і форм. Тоді й слова добирати не важко: завірюха, хурделиця, хуга, віхола, заметіль, завія … Що не слово — то інший сніг, інший настрій. Та коли, зауважмо ще раз, Природа, посилаючи на землю сніг, виконує величавий гимн космічній Тиші, коли все довкіл, разом із вітром, затамовує подих, — тоді й марно добиратимемо слова: те, що поза межами звуків, що є одним лише рухом, однією лише всюдисущою білістю, — не має окреслення. Воно — в дитячій душі, яка, хоч на слова ще не багата, зате відкрита для казки, для тієї незбагненної радості, що у білій барві, як в І. Буніна: «Ах темен, темен мир, и чувствуют лишь дети, / Какая тишина и радость в белом цвете» ( Який же темний світ, і чують те лиш діти, / Як тиха радість нам у білій барві світить )… А ось наша, з дитячої книжечки, загадка — про дерева, що зацвіли інеєм:

Flumen et piscis

Ріка і риби

А я собі гуляю,

Як рибка по Дунаю…

«Збігли струмками сніги» — так починається, в інтерпретації М. Зерова, перлина Горацієвих од (IV, 7). Ще одна метаморфоза: безмовні білі сніги перетворюються, таки на очах, у дзвінкі сріблясті струмочки, що біжать до ріки; вона ж — до моря. Ріки, так сказав про них Блез Паскаль, — це «дороги, які йдуть» (хтозна, може, й саме ця загадка підказала йому таку несподівано влучну метафору). Разом із тими дорогами-оселями — риби, «гості» тих осель. І настільки зжилися вони, риба зі своєю оселею, а оселя — з рибою, що й два ті слова поєднались асонансом: ріка — риба. Риба не тільки «біжить» разом зі своєю оселею, а й «гуляє» у ній, як про це в народній пісні, що в епіграфі. Ріку, особливо в гірських краях, чутно здалека, риба ж — символ німоти: рибка, принаймні з казки, — «золота», а мовчання, знаємо, — то золото… Слово — срібло ( срібнеє слово ): сріблястий потічок — гомонить, золота рибка — мовчить…