Андрій Содомора - Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори

А вже коли з яєць повилуплюються всі курчатка, тоді теж не менше диво — золотий дріб, що озивається тонесеньким «ціп-ціп-ціп»… І таке воно, те «ціп-ціп-ціп», дрібненьке, багатоголосе, що й у нічному небі, вгледівши «Квочку», не тільки приглядаємося до того мерехтливого дробу, але й, затамувавши подих, — дослухаємося…

А спекотного дня — лиш одне, найближче до нас, космічне «ціп’ятко»: З блакитного неба, де сонця жовток, — літа подих. Із жаб'ячих очок, дрібних цвіточок, — синій подив …

Vipera

Гадюка

Але перед тим, — такої вже «репутації» набула вона, — начебто й комусь іншому, необережному, приховавшись у траві, готує смертельний кінець (звідси й вислів: «Latet anguis in herba» — десь гадюка в траві є ). Наприклад — юній Орфеєвій дружині Еврідіці, як про це Овідій у «Метаморфозах», чи (у тій же поемі) — прекрасній німфі Гесперії, що тікала від закоханого в неї переслідувача, аж поки «Й не шелеснувши в траві, підступна змія утікачці / Зубом кривим уразила п'яту, затруївши все тіло». Втім, визнаймо, що справжній винуватець біди — випадок: якби втікачка не наступила на змію, то й не трапилося б лиха.

Отож змія без лихого наміру приховується у траві — просто ховається: вона — змія, її сховок — земля; усім тілом тулиться до неї, «ходить» усім тілом, ховається у травах, що теж, для необережного, можуть бути отрутою (отравою). Горнучись до землі, змія вбирає в себе і снагу земну, й мудрість: вона і вбиває, і зцілює (вона — символ медицини), а звившись кільцем, символізує вічну нескінченність усіх явищ і змін; кожна точка у тому кільці — кінець і початок, смерть і народження. Змія, що тримає у пащі свій хвіст, наче сама у собі замкнена, є образом року, що постійно ступає у свій же слід, ніколи з нього не вибивається… Загадка ж опирається на повір’ї античних, що гадюка, народжуючись, прогризає утробу матері, отже, вбиває її, а тим самим — прирікає й себе на таку ж кончину.

Tinea

Книжкова міль

Горацій — дійсно на всі випадки життя, недарма ж із таким зацікавленням описував «барви життя» ( vitae colores ). Навіть, коли мова про таке безбарвне створіння, яким є книжкова міль (воша). Один із поетичних листів (І, 20) поет адресує своїй книжці, якій набридло бути «у шухляді» — поривається у світ, до читача; пророкує їй не вельми щасливу долю: «Лиш молодою (якщо, розізлившись, не хиблю в пророцтві) / Ти чаруватимеш Рим, а потім, коли простолюддя / Геть заялозить тебе, — непотрібна, живитимеш німо / Міль нетямущу…» В оригіналі: tinea iners — міль, яка нічого спільного не має з науками, мистецтвом (ars — наука, мистецтво ; in — заперечення; звідси — інерція, інертний ).

Книжка для молі — тілесна пожива; для людини — духовна; обоє гризуть науку, лишень міль у прямому значенні слова, людина — в переносному. Звідси й «бібліофаги» ( книгоїди ; у поляків — молі книжкові — mól książkowy): «Я знаю: ми тугі бібліофаги / І мудрість наша — шафа книжкова. / Ми надто різьбимо скупі слова, / Прихильники мистецтва рівноваги». Це — голос М. Зерова, представника неокласиків, яким дорікали «відірваністю від життя» («Ну, а хіба література — не один із проявів життя, і то життя згущеного, сконденсованого, загостреного до краю?» — М. Рильський). Інша річ — «буквоїд»: «Буква умертвляє, дух — животворить». А дух — то слово, «вогонь в одежі слова»…

«Не літай по хаті, — мама-міль до свого малятка у шафі, — люди дуже злі». «Мамо, ти помиляєшся, — непослушне маля, налітавшись по хаті, до мами, — мені так усі були раді, так аплодували…»

Aranea

Павук