Зовсім інший Клавдіан постає перед нами у малих жанрах. Тут він показує себе, з одного боку, вихованцем тієї ж шкільної риторичної традиції, що й Авсоній, — в епіграмах на незвичні явища природи, на дивовижні витвори людини (наприклад, перекладений в антології опис «Архімедової кулі»), на окремі людські типажі тощо. У тій же традиції — вміщений в антології яскравий побутовий «портрет» ґалльських мулів, у якому особливо виразно проявляється характеристична для епохи поетика буденності. Серед малих творів є й невеличка елегійна поезія, відома під назвою «Веронський дід» (також подана в антології). У цьому справжньому шедеврі Клавдіан показав себе тонким і глибоким ліриком. У контексті тих катаклізмів, які переживала імперія, ця елегія звучить особливо зворушливо. Столичний, придворний поет, на очах у якого руйнується старий світ, віками виплекана цивілізація, ніби намагається сконструювати хоч якусь оазу сталості, незмінності. І він конструює її в образі «старця, що ніколи не покидав околиць Верони». Його образ виходить водночас і дуже теплим, і глибоко трагічним. Ми відчуваємо, що ідилічність картини базована на обмеженості світозору старця, на тому, що його світ — це лише його дім, і всі довколишні бурі просто не торкаються цього світу. Загалом образ базується на старих класичних ідилічних мотивах, на протиставленнях свого малого простору — і чужого зовнішнього, які так яскраво ще чотири століття перед тим розробив Горацій і елегік Тібулл. Але у Клавдіана є один важливий, принципово новий штрих: його герой — старець. І це дає відчуття тривання у часі, відчуття особливо захищеної недоторканності. Ніби старець цей пережив усі історичні перипетії — від золотого віку імперії і до теперішньої епохи катастрофи, — але довкола нього нічого не змінилось. Клавдіан ніби знаходить у цьому трагічно ідилічному образі бодай якийсь клаптик старої цивілізації, яка має шанс перетривати усі катаклізми. У такому контексті його елегія звучить особливо зворушливо.
Щодо більших творів, то Клавдіан написав також одну досить цікаву епічну поему на міфологічну тему «Викрадення Просерпіни». У нашій антології вміщено її зачин, у якому вже вкотре в античній поезії звучить мотив «кінця золотого віку».
Клавдіан помер, мабуть, у молодому віці. Після плідного творчого десятиліття він раптом замовкає. Можливо, гине разом зі страченим у 408 р. Стиліхоном (як його фаворит і панегірист), але, найімовірніше, не доживає навіть до цієї страти, бо сліди його в історії губляться вже після 404 р.
«Останнім римлянином за своїм світоглядом» називають іншого провінціала — цього разу вихідця з ґалльсько-римської знаті — поета і державного діяча Рутілія Намаціана. Він з’являється на історичній арені через десять років після «зникнення» Клавдіана. На імператорському троні далі сидить Гонорій (до своєї смерті у 423 p.), але ситуація при дворі сильно змінилась. У 408 p., як ми вже згадували, страчено Стиліхона — чи то за змову з варварами, чи просто за вміння з ними домовлятися. А вже 410 року Рим здався ґотському королеві Аларіхові. І хоч столицею Гонорія на той час була вже неприступна Равенна (у північно-східній Італії), а Аларіх довго в Римі не затримувався, сам факт падіння «Вічного міста» був тяжким, гнітючим ударом для сучасників. Загибель старої цивілізації виглядала неминучою.
За таких власне обставин ми застаємо Намаціана в Римі, де у 414 р. він був префектом (міським головою з найширшими повноваженнями). Але вже 416 року Намаціан покидає Рим, щоб повернутися на батьківщину, в Ґаллію, де господарюють варвари. Згодом він написав подорожню поему (так званий ітінерарій) «Про своє повернення», де, власне, й описав шлях додому. Поема збереглась, хоч і не повністю.
Якщо Клавдіан писав на злобу дня, то Намаціан радше пише про вічне. Можна сказати, що він малює урочистий і гордий образ невмирущого і непереможного Риму на тлі занепаду і руїни. Він нарікає на варварів, гнівно нападає на вже страченого Стиліхона (того самого, якого ще зовсім недавно оспівував Клавдіан), але все це тільки тло. Головний персонаж його поеми — вічний, славний, великий Рим.
У нашій антології вміщено найвідомішу частину поеми: прощальну молитву чи то до самого Риму, чи то до його патронеси — богині Роми.
Очевидно, до тієї ж неспокійної епохи (поч. V ст.) треба віднести і збірку із 42-х віршованих байок Авіана. Про автора нічого не знаємо, але твори його мали велику популярність у середньовіччі; цьому, звичайно ж, сприяв «педагогічний» характер самого жанру: байки Авіана надовго стали обов’язковою шкільною лектурою.
Читать дальше