Луцій Анней Сенека: Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

Варто зазначити, що таке незнання цієї літератури і така до неї неувага — явище новіших часів (і не тільки в Україні). У середні віки чимало з перекладених тут творів були незмінним шкільним читанням — поряд з класиками «золотого віку», — і часто саме завдяки цьому вони дійшли до наших днів. Кожна епоха по-новому звертала увагу на тих чи інших авторів, і деякі з них у різний час були у великій пошані, зокрема, і в Україні. Промовистим свідченням широкої популярності цієї поезії є один з будинків поч. XVII ст. на львівській ринковій площі, на фасаді якого читаємо в ориґіналі три сентенції з анонімного пізньолатинського циклу «Вислови семи мудреців» (колись його приписували Авсонієві) [7] Т. зв. Докторська чи Гепнерівська кам’яниця: пл. Ринок, 28. . А в зібранні праць Г. Сковороди не випадково натрапляємо на його робочу виписку з настанов німецького ритора А. Бухнера (1591—1661 pp.), де той рекомендує читати і наслідувати Клавдіана як «поета з особливо ясним і приємним стилем» [8] Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: У 2-х тт. — K., 1973. — Т. 2. — С. 423. . Звичайно, це не єдині свідчення присутності пізньоримської поезії у нашій культурі.

Мабуть, сьогодні, коли вже заповнено найбільші прогалини в освоєнні римської літератури українською мовою (маємо і Верґілія, і Горація, і Овідія, і Лукреція, і повний корпус елегіків, й низку інших класичних авторів) [9] Існуванням перекладів більшості текстів названих авторів завдячуємо праці однієї людини — А. Содомори. , настав час для того, щоб уважніше придивитися і до її продовження у добу пізнього Риму.

Тривалі культурні явища ми звикли оцінювати термінами зародження — становлення — розквіт — занепад . І природно, що у кожному явищі насамперед цікавимось тим, що вважаємо його розквітом і «класикою». Саме класичних авторів найперше і найбільше читаємо, їх же найбільше перекладаємо і досліджуємо. Завдяки класикам попередники теж не обділені увагою: завжди цікаво простежити ґенезу явища, зрозуміти, що підготувало ґрунт для його розквіту. Попередники були першими — і вже цього досить, щоб ми ставились до них з увагою і повагою — навіть тоді, коли виразно бачимо їх слабкі сторони.

У тих, кого історія ставить після, доля переважно сумніша. Вони не цікаві нам у зв'язку з класиками — бо не спричинялися до їх появи. Вони завжди перебувають у тіні класиків, бо, навіть якщо творили достойні речі, то все одно були другими, вторинними, похідними. Підсвідомо ми вже заздалегідь сприймаємо їх як епігонів [10] Показово, що словом epigonoi греки називали спершу просто «народжених після», «нащадків», не вкладаючи у це ніякого пейоративного змісту. .

Саме поезії «епохи після» і присвячено нашу антологію.

Чи виправдана упереджена неувага до цілих століть розвитку римської поезії? Чи серед відверто неориґінальних текстів не «проочуємо» справжніх шедеврів світової літератури? І чи не забуваємо, називаючи цю епоху кінцем античності, що вона водночас була початком нової європейської цивілізації, яка постала на античних підвалинах, і що саме ця «пізня» доба передала Європі надбання античної класики? Сподіваємось, наша антологія заохотить читача все-таки приглянутись до скромної поезії «схилку античності» і скласти про неї своє власне враження.

Тож якою постає пізня латинська поезія зі сторінок антології «Відлуння золотого віку»?

Перший розділ є ніби прологом до основної частини. Тут читач побачить епіграми трьох авторів «срібного віку» (І ст. н. е.) — Сенеки(4/5—56), Петронія(пом. 66) і Марціала(бл. 40 — бл. 104). Золотий вік (друга пол. І ст. до н. е. — поч. І ст. н. е.) — з його велетами Горацієм, Верґілієм, Овідієм та іншими — минув, умови для розвитку літератури уже не ті, що були за Авґуста: досить згадати, як закінчили своє життя той же Сенека чи Петроній. Але за інерцією література й далі бурхливо розвивається, шукає нові форми, дає класичні зразки жанрів. І хоча й ця доба у певному сенсі є «добою після» — після золотого віку, — все ж це фактично ще доба римської класики.

Епіграми авторів класичного срібного віку в антології, присвяченій пізній поезії, опинилися не випадково. Марціал — класик епіграми, законодавець жанру, що був серед найпопулярніших і в пізню добу. Окрім того, він — один з останніх поетів-класиків. А жива побутова натуральність його образів, часто з увагою до найменших деталей, чимось дуже суголосна з побутовістю і увагою до деталей цілої низки найкращих зразків пізньої поезії.