Відомо, що у римську літературу «Езопову байку» ввів Федр (1-а пол. І ст.), проте зразком для Авіана слугував не він, а грецький байкар Бабрій (II ст.), але, мабуть, не безпосередньо, а через одну з пізніших латинських прозових переробок. На відміну від Федра, який орієнтувався на «масового», плебейського читача, Авіан пише для вченої публіки. Його мова претендує на вишуканість, він сповнений ремінісценцій із Верґілія і показує себе адептом високої поетичної традиції, щоправда, як додають дослідники, адептом не надто вмілим. Зокрема, звертають увагу на невідповідність форми елегійного дистиху змістові байки: адже дистих членує текст на певною мірою закінчені сегменти — у той час, як байка за своєю природою — жанр лінійний, з тяглим сюжетом, — тому плинність розповіді такою строфою рветься. Не дуже відповідає «низькому» байковому змісту й високий стиль Авіанової мови. Зрештою, цим, зокрема, Авіан нам і цікавий: тут певною мірою проявляються загальні поетичні тенденції епохи. Окрім того, варто зауважити, що для IX–XVI ст. Авіан взагалі був єдиним відомим античним автором віршової байки. Тому в його особі ми бачимо ще й яскравий приклад того, як саме пізня античність часто була для середньовічної Європи безпосереднім ретранслятором класичної традиції.
Упродовж V ст. західна Римська імперія невпинно наближається до неминучого кінця. У країні далі господарюють варвари, воєначальники ведуть між собою жорстоку боротьбу за можливість поставити свого імператора, хоч його влада вже давно тільки номінальна. У 455 р. Рим переживає нову страшну навалу варварів — цього разу його спустошують вандали (у добу Просвітництва недобра пам’ять про цей «акт вандалізму» твердо закарбується у лексиці всіх європейських мов), і, нарешті, настає 476 рік, коли імператорів у західній частині імперії, як уже згадувалося, взагалі перестають проголошувати. Єдиним формальним спадкоємцем великої імперії залишається Константинополь, а захід фактично розпадається на незалежні утворення під контролем варварів — нових господарів Європи. Для істориків 476 р. — дата кінця античності і початку середньовіччя. Але в культурі, як відомо, «середньовіччя» почалося задовго до цієї дати — так само, як і «античність» її надовго перетривала.
Вже після цієї межової дати народжується наступний герой нашої антології — один з найяскравіших мислителів Риму, Северин Боецій(бл. 480 — 524/526), чий трактат «Розрада від Філософії» у середні віки був однією з найпопулярніших книг — поряд з Біблією і Верґілієм.
Життя Боеція припадає на досить сприятливий для культури період (згодом його навіть назвуть «остґотським відродженням»). З 490-х pp. Італія опиняється під владою остґотського короля Теодоріха (помер 526), який, хоч формально і визнавав владу східного імператора, все ж правив Італією фактично як незалежним королівством. Теодоріхові вдається на якийсь час відновити зруйноване господарство, привести до порядку міста, він підтримує розвиток наук. При тому, Теодоріх практично повністю зберігає всю місцеву бюрократичну систему: у Римі далі засідає сенат, обирають консулів, діють старі римські закони. В Італії ніби паралельно співіснують дві культури — місцева італійська і новоприбула ґотська.
Боецій походив з давнього римського сенаторського роду. Вже у молодому віці він здобуває славу універсального вченого. Серед іншого, Боецій перекладає латиною спадщину Платона, Арістотеля, Архімеда, Евкліда, Птолемея (згодом Західна Європа середніх віків буде знайомитись з грецькою філософією саме за перекладами й іншими працями Боеція — знову автор нашої доби стає «ретранслятором» античності для середньовіччя). Вдається Боецію зробити і блискучу політичну кар’єру. Ми не знаємо деталей його біографії, але відомо, що вже в юності він стає сенатором, у 510 р. застаємо його консулом, а у 522 р. він отримує найвищу посаду в Теодоріховому королівстві — «магістра служб», фактично, «першого міністра». Але довго займати цю посаду йому не судилось. Вже наступного року Боецій стає жертвою дрібних інтриг на тлі великої політики. Його звинувачують у таємних зв’язках зі східним двором (Теодоріх на той час перебував у конфлікті з Константинополем) і «за державну зраду» ув’язнюють, а згодом і страчують.
Саме під час ув’язнення Боецій написав свою найзнаменитішу працю «Розрада від Філософії», у якій проявив себе не лише блискучим «життєвим» філософом у сенеківському дусі, але й тонким філософським ліриком: трактат побудовано на чергуванні прозових і поетичних частин. Звертає на себе увагу незвичне для епохи метричне багатство цих поезій. Добірку їх пропонуємо в антології.
Читать дальше