Луцій Анней Сенека - Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

В основі епітафії — класичний етіологічний сюжет з поясненням походження географічного об’єкта. Теби (інакше: Фіви) — головне місто Беотії (в середній Греції). Ніоба була дружиною тебанського царя Амфіона і донькою царя Тантала, що правив в області гори Сипіл (в Малій Азії). Маючи чотирнадцятеро дітей , Ніоба загордилась перед богинею Латоною , у якої було лише двоє дітей — Аполлон і Діана (Артеміда). За це зазнала жорстокого покарання: Аполлон і Діана розстріляли з лука Ніобиних дітей, після чого згорьована Ніоба скам’яніла (чи то з горя, чи то волею богів, які в такий спосіб змилосердилися над невтішною матір’ю) і стала однією зі скель у себе на батьківщині — на горі Сипіл .

« Чи боги аж такого сповнені гніву? » — цитата з Верґілієвої «Енеїди» (І, 11; про жорстокість Юнони до Енея), в перекладі М. Білика: «чи такі вже боги невблаганні?».

Клавдій Клавдіан (творив у 395—404 pp.) — «останній з великих латинських поетів», грек з Александрії, перші твори писав грецькою (окремі фраґменти дійшли до наших днів). Згодом мешкав в Італії і писав латинською мовою поезію, в якій прославляв велич давнього Риму і своїх покровителів. Окрім панегіристичних поем, написав цікаву міфологічну поему «Викрадення Просерпіни» (збереглась неповністю), фраґмент з якої вміщено в нашій антології, а також ряд дрібніших творів, серед яких і такі маленькі шедеври, як «Веронський дід». З пізніх поетів Клавдіан, мабуть, тішився найбільшою славою і визнанням в нові часи.

Нумерація творів і переклад — за виданням: Claudian / With an Engl. translation by M. Platnauer. L. —N.Y., 1922 (Loeb Classical Library) . Про подвійну нумерацію — див. ibidem, vol. I, p. xvv .

Живому зацікавленню автора (слухняні мули «розуміють» ґалльську мову) завдячуємо картинками з життя простого люду; з тими сценками контрастує міф про Орфея: зіставлення високого з низьким — найпоширеніший у давнину засіб викликати сміх. Ґаллія — римська провінція, загалом — територія сучасної Франції.

10. «… сам лише оклик… то як вуздечка …» — у Горація навпаки: «Кінь у вуздечці не вухом, а ротом ловить накази» (Послання, I, XV, 13).

19. Орфей — міфічний співець, що своїм співом і грою зачаровував навіть диких тварин.

20. «…. мулом тугим …» — в ориґіналі: «потупленою в землю худобою». З усіх створінь, зауважив Овідій у «Метаморфозах», лише людина зводить погляд до неба. Два останні рядки — зразок тонкого (гораціанського) гумору, що випливає із зіставлення високого (Орфей) з низьким (погонич мулів).

Цю елегію раніше переклав також М. Зеров (див.: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад., 1968 (2-ге вид.). — С. 579 ).

11. «… змінами консулів числить …» — консулів обирали терміном на один рік і за ними вели літочислення.

Бенак (18) — озеро на захід від Верони, тепер — Гарда, найбільше озеро Італії.

Іберами (21) античні називали або мешканців Іспанії (Іберія), або іншої Іберії — далекої країни на території сучасної Грузії.

22. В ориґналі гра слів: « viae (доріг) — vitae (життя) ».

Опис механічного небесного глобуса, що його сконструював Архімед (III ст. до н. е.), залишив нам Ціцерон («Про державу», XIV, 21). Схожий за складністю механізм, який, хоч і не мав вигляду сфери, проте давав можливість зробити всі потрібні астрономічні обчислення, було знайдено на поч. XX ст. біля грецького острова Антикітера (так зв. антикітерський механізм); зараз він експонується в Афінському національному археологічному музеї і вважається найдавнішим збереженим (фраґментарно) «аналоговим комп'ютером» (його датують II ст. до н. е.).

1—2. «… Юпітер… засміявсь …» причина сміху — контраст: велике — в малому; у забавці — світотвір. Цікаво, що Юпітер не так подивляє людську кмітливість, як сміється з того «прогресу» («Huccine mortalis progressa potentia curae?»). «Ponentia curae», «сила старання», в’яжеться з нинішнім поняттям «віртуальність» (virtus — сила, хист): Архімед виготовив «віртуальний» світ — забавку. Спадає на думку персоніфікована Природа в поемі Лукреція, що радить знудьгованій людині самій себе розважати різними вигадками, раз уже природні дива їй надокучили. Ті «забавки» часто не вельми корисні, що передбачив Овідій: «Видно, кмітливість твоя проти тебе, природо людини: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі» («Любовні елегії», III, 8, 45—46).