Композиція твору досить вільна і гнучка, притаманна античним пригодницьким романам. Три перші книги можна розглядати як увертюру до пригод Луція в ослячій шкурі, які починаються в четвертій книзі й закінчуються в десятій. Одинадцята книга становить, власне кажучи, додаток до решти твору, відрізняючись докорінно від перших десяти книг як змістом, так і стилем. Якщо всьому творові до одинадцятої книги була властива тенденція розважати читача, то одинадцята книга своїм містично-повчальним фіналом різко відрізняється від решти твору. Його містично-релігійна кінцівка аж ніяк не зумовлена ходом подій у попередніх книгах, не має нічого спільного з грецьким першо-образом. Автор немов забув про Луція, грека з Корінфа, предками якого назвав історика Плутарха й філософа Секста, а героєм роману робить тепер уродженця Мадаври (кн. II, розд. 27). Луцій, що повернув собі людське обличчя, набирає тепер рис самого автора — Апулея. Він дає себе посвятити в таїнства богині Ізіди і по божественному велінню вирушає в Рим, щоб досягти вищого ступеня посвячення. Такий фінал пригод Луція-осла, безперечно, мав на меті пропаганду культу Ізіди… — В романі Апулея переплітається казково-фантастичний елемент з реалістичним. Явно казковий характер має основна фабула твору — сказання про людину, яка чарами перетворилась на тварину (в даному разі на осла) і тільки після довгих перипетій знову набула людського вигляду. На поширеному, у фольклорі казковому сюжеті побудоване оповідання, про Амура і Псіхею, основний стрижень якого такий: дівчина виходить заміж за якусь таємничу істоту, живе щасливо, але з намови підступних сестер порушує шлюбну заборону; розгніваний чоловік покидає дружину, вона мандрує по світу в розшуках зниклого чоловіка, переборює різні труднощі, виконує нездійсненні доручення з допомогою чудесних помічників, нарешті. після тяжких випробувань віднаходить чоловіка й заживає з ним великого щастя… Та й саме початкове речення: «Жили-були в одній країні цар і цариця» вказує на те, що йдеться про казку. В казковому тоні витримані чаклунські оповідання-небилиці: про помсту чаклунки Мерої (кн. І, розд. 5-І9), про Телефрона, якому чарівниці, відрізавши ніс і вуха, справжні замінили вощаними (кн. II, розд. 21–30), про вбивство Луцієм трьох грабіжників, які згодом виявились надутими міхами (кн. III, розд. 5-й). Казковим колоритом позначені також розповіді про «героїчні» подвиги розбійників (кн. IV, розд. 9–21; кн. VII, розд. 5–8).
Попри фантастично-авантюрну фабулу й наявність у «Метаморфозах» значної дози казкового елемента, завдяки незвичайній спостережливості й розповідному талантові Апулея перед читачем відкриваєтьея широка панорама побуту і звичаїв римської провінції II ст. В романі реалістично зображено злидні сільської бідноти. Тяжке життя випало на долю городника-бідняка: він живе в курені, харчується старим, напівзогнилим латуком. Його безправне становище показано у сцені зустрічі з римським легіонером. Воїн захотів силою забрати в городника осла, але бідняк опирається, звалює його на землю, вирушає в місто, де переховується в товариша. На жаль, городникові не пощастило: легіонер при допомозі інших воїнів розшукав його, забрав у нього осла, а городника кинули у в'язницю (кн. IX, розд. 39–42).
В іншому місці показано свавілля землевласника-латифундиста, який знущається над своїм сусідом-хліборобом: він краде його волів, нищить черідку, толочить Ще не достиглі хліба. Мало того, багатий самодур подає позов у суд, щоб забрати в нього садибу і нивку. Коли за селянина заступилися три благородні юнаки, сини сусіда, багатій нацькував на них зграю собак і велів слугам побити юнаків до смерті (кн. IX, розд. 35–38).
Із співчуттям Агіулей змальовує злиденне, сповнене нелюдських мук животіння рабів та їх виснажливу працю у млині. З його грудей вихоплюється розпачливий вигук: «Добрі боги, що я там тільки побачив! Які жалюгідні людці працювали там їхня шкіра поцяткована була синяками, посмуговані ранами спини радше були затінені дрантивим лахміттям, аніж закриті, в деяких лише пахвини були прикриті ганчіркою, всі так одягнені, що тіло проглядало крізь дахи, чола їхні тавровані, голови до половини виголені, ноги в кайданах, яйця землисті, повіки виїдені чорним димом і гарячою парою так, що очі ледве Світ божий бачили» (кн. IX, розд. 12).
Взагалі ставлення Апулея до рабів диференційоване: з одного боку, він зображає рабів працьовитими, прив'язаними до своїх господарів (кн. VIII, розд. 1, 15), з другого, показує раба-перелюбника (кн. VIII, розд. 22), раба продажного, готового за гроші зрадити довір'я свого хазяїна (кн. IX, розд. 18–21), раба-отруйника (кн. X, розд. 4, 7–12).
Читать дальше