Невідомо - terri-pratchet-pravda

Ветерані посміхнувся.

- Звісно. Якщо я можу будь-що зробити для «Ча…»

- Чи йдете ви в суботу на весілля доньки Гаррі Короля?

До тихої радості Вільяма, цього разу Ветерані не відповів, бо не знав, що сказати. Та ось, нахилившись до нього, прошепотів кілька слів Тулумбас.

- Що? – перепитав Патрицій. – Гаррі Король? Ах, так. Новітній носій стародавнього духу, що зробив наше місто тим, чим воно є. Хіба я не так завжди казав, Тулумбасе?

- Достоту так, ваша високосте.

- Безумовно, я прийду. Гадаю, там буде чимало відомих громадян?

Запитання злякано зависло в повітрі.

- Скільки лише можливо, – сказав Вільям.

- Карети, корони, красуні? – поцікавився Ветерані, звертаючись до навершя свого ціпка.

- Скільки завгодно.

- Так. Гадаю, так усе й буде, – сказав Правитель Ветерані, і Вільям зрозумів, що Гаррі Король проведе свою дочку вздовж такого довгого шерега шляхти, що й не складе їй списку – хоча, по щирості, для Гаррі Короля проблемою було б скласти будь-який список… А в пані Король щаслива істерика почнеться вже просто від концентрації снобізму в атмосфері.

- Втім, я, зі свого боку, – сказав Патрицій, – вимушений просити вас не тиснути на командора Ваймза. – Він неголосно кашлянув. – Понад необхідне.

- Я впевнений, ваша високосте, що ми з ним можемо працювати в одній упряжці.

Правитель здійняв брови.

- О ні, я дуже сподіваюсь, що цього не станеться. Люди, запряжені разом – то мета тиранів та деспотів, а вільні люди тягнуть кожне у свій бік. – Він усміхнувся. – Цим і досягається прогрес. Цим, та ще тим, щоб іти в ногу з часом. На все добре.

Він кивнув і полишив будинок.

- Чому всі досі тут? – прикрикнув Вільям, коли чари розпалися.

- Е-е-е… ми досі не знаємо, що нам робити, – з надією сказала пані Тіллі.

- Піти й дізнатись інформацію, котру хтось хотів би бачити в газеті, – сказала Сахариса.

- Плюс інформацію, котру хтось не хотів би бачити в газеті, – додав Вільям.

- І просто цікаву інформацію, – сказала Сахариса.

- На кшталт того дощу з собак, що стався два місяці тому? – спитав пан О’Бісквіт.

- Два місяці тому не було ніякого дощу з собак!!! – вибухнув Вільям.

- Але…

- Одне цуценя – це не дощ! До того ж, воно випало з вікна… Послухайте, ми не зацікавлені в опадах з тварин, загадкових пожежах, громадянах, котрих викрадають чудернацькі літаючі штуки…

- Доки це не трапляється насправді, – додала Сахариса.

- Це зрозуміло, – сказав Вільям. – Але коли ні, то ні. Добре? Новини – це коли відбувається щось незвичайне…

- …і коли відбувається щось звичайне, – сказала Сахариса, помахуючи репортажем із засідання Анк-морпорського Товариства шанувальників кумедних овочів.

- І звичайне, так, – погодився Вільям. – Але здебільшого новини – це те, що хтось не хотів би побачити в газеті…

- Хоча й не завжди, – знову перебила Сахариса.

- Новини – це… – сказав Вільям, і затнувся.

Всі ввічливо дивились на нього, а він стояв з відкритим ротом і піднятим пальцем.

- Новини, – нарешті сказав він, – бувають різні. Але ви їх упізнаєте. Зрозуміло? Чудово. А тепер підіть і знайдіть трохи новин.

- Трохи негречно, – сказала Сахариса, коли всі пішли.

- Я задумався, – сказав Вільям. – Тобто… ну, ні секунди ж вільної не було, то одне, то друге…

- …то нас хочуть вбити, то тебе заарештовують, то собача повінь, то пожежа, то ти висміюєш Правителя… – сказала Сахариса.

- Так… гм… Слухай, чи не могли б ми з тобою й справді… взяти вихідний? Тобто, – додав він у відчаї, – ніде ж не сказано, що ми мусимо випускати газету щодня?

- Тільки в «горищі» першої шпальти, – сказала Сахариса.

- Так, але ж не можна вірити всьому, що пишуть в газетах!

- Що ж… гаразд. Тільки завершу з репортажем…

- Ваша пошта, пане Вільяме, – сказав один з гномів, висипаючи на стіл папери.

Вільям хрюкнув і проглянув їх. Було кілька пробних матеріалів з Ланкру та Сто Лату – і Вільям одразу зрозумів, що незабаром йому доведеться рушати до провінції, щоб натренувати кількох справжніх, нехай їм грець, репортерів, адже майбутнє цих щиросердних нетлінок, написаних селянами, котрі бажали отримувати по пенні за рядок, видавалось йому цілком безрайдужним... Було й кілька листів голубиною поштою, до якої вдавалися ті, хто ніяк не міг опанувати нову технологію.

- О боги, – пробурмотів він. – Мера Квірму вдарила блискавка… знову.

- Таке можливо? – здивувалась Сахариса.

- Схоже, так. Це від пана Слабенького, з тамтешньої мерії. Тямущий чоловік, і без особливої уяви. Він пише, що цього разу блискавка чекала на мера за рогом темнї алеї.