Невідомо - terri-pratchet-pravda

Ветерані здійняв брови.

- Уявляю, – сказав він, – про скільки овочевих покручів ми ще дізнаємось. Чекатиму з нетерпінням.

Вільям вирішив стриматись за будь-яку ціну.

- Мене завжди вражало, як ті новини, що їх ви отримуєте, так точно пасують під розміри сторінок, – продовжував Правитель Анк-Морпорку, дивлячись на шпальту, над якою працював Боддоні. – Жоднї білої плями. І при цьому щодня трапляється що-небудь достатньо важливе, щоб опинитись на верху першої сторінки. Дивовижно… О, в слові «отримання» має бути дві «н».

Боддоні підняв погляд. Ціпок Ветерані майнув у повітрі й завмер, вказуючи на центр щільно набраної колонки. Гном придивився, кивнув і потягнувся до інструментів.

Шпальта лежить до нього верхом, і ще й дзеркально, подумав Вільям. А ці слова – в самісінькій середині шпальти. Але він їх таки помітив.

- Те, що ви бачите дзеркальним по відношенню до вас, часто легше зрозуміти, якщо воно ще й перевернуте, – сказав Правитель, відсутньо постукуючи себе по підборіддю срібним навершям свого ціпка. – Як у житті, так і в політиці.

- Що ви зробили з Чарлі? – спитав Вільям.

Зворотній погляд Ветерані не відображав нічого, крім щирого подиву.

- Та нічого. А що, треба було?

- Ви, бува, не замкнули його, – з підозрою сказала Сахариса, – в глибокому підземеллі, де він постійно носив би маску, а їжу йому приносив би глухонімий наглядач?

- Гм… Не думаю, – сказав, усміхнувшись, Правитель, – хоча, глибоко переконаний, із цього міг би вийти цікавий текст. Наскільки мені відомо, пана Чарлі запросили до Гільдії акторів – хоча дехто, безумовно, вважав би глибоке підземелля кращою альтернативою. Хай там як, гадаю, на нього чекає щасливе майбутнє. Дитячі ранки й усе таке інше.

- Тобто… У вашій подобі?

- Авжеж. Має бути кумедно.

- А може, він стане в пригоді й вам – наприклад, на якій-небудь дуже нудній церемонії, або коли ви позуватимете придворному художнику? – спитався Вільям.

- М-м-м? – перепитав Правитель.

Вільям подумав, що той же Ваймз добре вмів прикидатись глухим, але в порівнянні з його високістю виглядав би просто дитиною.

- У вас є ще питання, пане де Ворде?

- Пізніше будуть, – пообіцяв Вільям, концентруючись. – «Час» старанно слідкуватиме за подіями громадського життя.

- Як благородно, – сказав Ветерані. – Я глибоко переконаний, що, якщо ви звернетесь до відомого вам пана Тулумбаса, я знайду час для інтерв’ю.

«Слушне Слово у Слушному Місці»36, – подумав Вільям. Яким би неприємним не було це знання, його пращури завжди були в перших лавах. Будь-яка облога, засада чи несамовитий штурм укріплених районів не обходились без когось із де Вордів, що кидався в бій – по смерть, чи славу, а часом і по обох. Для де Вордів не існувало ні надто сильного ворога, ні надто болючої рани, ні надто важкого меча. І доки інстинкти Вільяма боролись із його язиком, він відчував за своєю спиною пращурів, що штовхали його в бійку. Ветерані надто відверто з ним бавився… «Що ж, коли вже помирати, то з музикою… Вперед – по смерть, по славу, чи по обох!»

- Я переконаний, ваша високосте, що, коли б ви не забажали дати інтерв’ю, «Час» буде до цього готовий, – сказав він. – Якщо вистачатиме місця.

Він і не помічав, як у редакції галасно – аж доки не запала цілковита тиша. Тулумбас заплющив очі. Сахариса непорушно дивилась перед собою. Гноми виглядали як статуї.

Нарешті Правитель Ветерані порушив тишу.

- «Час»? Ви маєте на увазі себе і ось цю юну панну? – поцікавився він, здіймаючи брови. – Ах, розумію. Це – те ж саме, що й із «суспільством». Що ж, якщо я зможу якось придатися «Часові»…

- Але підкупити нас теж не вдасться, – сказав Вільям.

Він розумів, що жене коня просто на наїжачені списи, але хай йому грець, коли він дозволить себе приручити.

- Підкуп? – спитав Ветерані. – Шановний пане, коли я бачу, на що ви здатні навіть безкоштовно, мені стає ясно, що я б не довірив вам і пенні. Ні, мені нічого вам запропонувати, крім вдячності – хоча її, як добре відомо, в кишеню не покладеш. О, в мене виникла ідея. В суботу у мене невеличкий обід – деякі лідери Гільдій, кілька послів. Усе досить нудно, але, можливо, ви та ваша відважна панна… даруйте – я, звісно ж, говорю про газету – забажали б відвідати?

- Я не… – почав Вільям, але раптом замовк. Такий уже вплив справляє дівочий черевичок, що їздить по вашій нозі.

- Газета вам дуже вдячна, – сказала Сахариса, сяючи.

- Пречудово. В такому разі…

- Щиро кажучи, я таки маю прохання, – сказав Вільям.