Невідомо - terri-pratchet-pravda

- О, ну ви ж знаєте, що про нього кажуть, – сказав пан Вітренко.

Дві руки раптом простягнулись через стіл, згребли здивованого чоловіка за вилоги й шарпнули так, що його обличчя опинилось за кілька дюймів від обличчя Вільяма.

- Я не знаю, що про нього кажуть! – закричав Вільям. – А от ви знаєте, що про нього кажуть, пане Вітренко! Чому б вам не розповісти, що про нього кажуть, пане Вітренко! Чому б вам не розповісти нам, хто саме це каже, пане Вітренко?!

- Пане де Ворде, схаменіться! – вигукнула пані Секретова.

Пан Хилько ледь устиг вихопити з-під пана Вітренка своє тістечко.

- Мені дуже шкода, пані Секретова, – сказав Вільям, усе ще тримаючи чоловіка, що борсався в його руках. – Але я хочу знати все, що знають усі, і знати, звідки вони це знають. Пане Вітренко?

- Кажуть, що він має, ну, дівчину високого становища з Убервальду, – прохрипів пан Вітренко. – І я був би радий, якби ви відчепилися!

- Це все? І що ж у цьому ганебного? Убервальд – дружня нам країна!

- Так, але… так… але кажуть…

Вільям розтиснув пальці. Вітренка відкинуло назад на стілець, але Вільям, важко дихаючи, лишився стояти.

- Ось що: статтю в «Часі» написав я! – видихнув він. – І написане там сказано мною! Мною! Бо це я здобуваю новини, і я перевіряю їх, і деякі любителі слова «мля» мене за це ледь не вбили! Я – не перший-ліпший хлопець з вулиці! Я не вигадую ідіотських чуток! Подумайте про це, коли спробуєте ще раз ляпнути своє «кажуть»! А я за годину мушу бути в палаці, щоб зустрітися з командором Ваймзом і Патрицієм, хто б ним не був, і дати всьому цьому раду! Це буде не дуже приємно, але я мушу це зробити, бо хотів, щоб ви знали про те, що важливо! Вибачте за чайничка, пані Секретова – впевнений, його можна полагодити.

В раптовій тиші пан Хилько підняв газету і спитав:

- Це ви написали?

- Так!

На Вільяма посипався град запитань.

- Я… е-е-е… думав, що для цього знаходять спеціальних людей…

- Ніхто нікого не знаходить. В газеті працюю я і ще одна дівчина. Все пишемо ми!

- Але… хто каже вам, про що писати?

- Ми просто… вирішуємо.

- Е-е-е… а правду пишуть про великі срібні диски, котрі крадуть людей?

- Ні!

На Вільямовів подив, руку підняв навіть пан Стельмах.

- Так, пане Стельмах?

- У мене серйозне запитання, пане де Ворде. Оскільки ви знаєте ситуацію зсередини…

- Так?

- Чи маєте ви адресу того чоловіка з кумедними овочами?

Вільям і Отто були на місці за п’ять хвилин десята. Під брамою був невеличкий натовп.

Командор Ваймз стояв на подвір’ї, розмовляючи з Підступпом та кількома головами Гільдій. Побачивши Вільяма, він безрадісно посміхнувся.

- Ви запізнюєтесь, пане де Ворде, – сказав він.

- Я прийшов завчасно!

- Я про розвиток подій.

Пан Підступп прочистив горло.

- Пан Нікчемський надіслав записку, – сказав він. – Як виявилось, він захворів.

Вільям розкрив записник.

Голови Гільдій втупились у нього. Він завагався. Та раптом невпевненість випарувалась. «Я – де Ворд, – подумав він. – Не смійте дивитись на мене спогорда! Вам доведеться іти в ногу з «Часом». І зараз я вам…».

- Записку підписала його матінка? – спитав він.

- Не зовсім вас розумію, – сказав адвокат, але кілька з лідерів Гільдій відвернулися.

- Гаразд, що ж усе це значить? – спитав Вільям. – У нас немає влади?

- На щастя, – сказав пан Підступп з виглядом людини, запротореної до одномісного пекла, – Правитель Ветерані почувається значно краще і збирається повернутись до своїх обов’язків завтра.

- Даруйте, йому дозволено все це записувати? – спитав пан Дауні, голова Гільдії найманців, коли Вільям зробив нотатку.

- Дозволено від кого? – спитав Ваймз.

- «Ким», – виправив Вільям пошепки.

- Ну, він же не може записувати все, що завгодно? – сказав Дауні. – Що, як він записуватиме те, що ми не хотіли б дозволити йому записувати?

Ваймз подивився Вільямові просто в очі.

- Закон цього не забороняє, – сказав він.

- Отже, пане Дауні, Правитель Ветерані не піде під суд? – спитав Вільям, секунду подивившись у вічі Ваймзові.

Дауні розгублено повернувся до Підступпа.

- Він може мене про це питати? – спитав він. – Отак підійти й запитати щось таке?

- Так, ваша вельможносте.

- Я повинен відповідати?

- За даних обставин його запитання обгрунтоване, але ви не зобов’язані давати відповідь.

- Ви хотіли б зробити заяву для громадян Анк-Морпорку? – ввічливо спитав Вільям.

- Ми хотіли б, пане Підступп? – спитав Дауні.