Невідомо - terri-pratchet-pravda

- Врешті-решт, какао моше бути не такий уже й гидкий, – сказав він, відходячи вбік. – А юні панни, що музицирують за вікном, іноді мені підморгувайт.

Вельможний де Ворд розплющив очі й поглянув на Вільяма.

- Як ти посмів…

- Помовч, – сказав Вільям. – А я скажу тобі, що буде далі. Я не назву жодних імен. Я так вирішив. Бачиш, я не хотів би, щоб мою маму вважали дружиною зрадника батьківщини. А ще є Руперт, і сестри… І я сам. Я захищаю сім’ю. Напевне, я дарма це роблю, але я все одно робитиму це. Коротше, я збираюся ще раз тебе не послухатись. Бо не скажу правди. Всієї правди. До того ж я впевнений, що ті, хто хоче знати все до кінця, досить скоро про все дізнаються. І я не сумніваюсь, що вони зроблять із цього правильні висновки. Такі, як… зробив би ти.

- Зрадника?! – прошепотів вельможний де Ворд.

- Так скажуть. Усі.

Вельможний де Ворд кивнув – так, як робить людина, заскочена в страхітливому сні.

- Навряд чи я взяв би гроші, – сказав він. – Нехай вони придадуться тобі, сину мій. Бо… ти стопроцентний де Ворд. На все добре.

Він повернувся й пішов геть. За кілька секунд із рипінням відчинились і зачинились далекі двері.

Вільям похилився на одну з колон. Його тіпало. Він знову прокрутив розмову в голові. Весь цей час він явно був не при собі.

- Ви в порядку, Вільяме? – спитав Отто.

- Мені недобре, але… так, я в порядку. Тупий, упертий, агресивний, самозакоханий…

- Та годі вам, ви успішно стримуєтесь, – сказав Отто.

- Я про батька.

- А.

- Він ніколи не сумнівається, що правда тільки на його боці…

- Даруйте, ми все ще говоримо про вашого батька?

- Ти натякаєш, що я такий, як він?!

- Ні-ні! Зофсім інший! Зофсім-зофсім інший. Зофсім ніхт однакового!

- Ти переборщив… – Вільям затнувся. – Я тобі подякував за допомогу?

- Ні, ще ні.

- Ох.

- Ну, ви ш помітили, що не подякували, тош усе зер гут, – сказав Отто. – Щодня й щомиті ми стаємо кращі… До речі, ви не могли б витягти з мене цього меча? Треба бути пофний кретин, щоб стромляти меча у вампіра. Весь результат – черговий зіпсований сорочка.

- Хвилинку… – Вільям обережно витягнув застряглого меча.

- Мошна я зарахувати попсований сорочка на виробничі витрати?

- Гадаю, так.

- Гут, – сказав вампір, поправляючи жилетку. – А тепер час роздавайт ордени. Де ваші проблеми? Як роса на сонці!

- Все тільки починається, – сказав Вільям. – Гадаю, менше ніж за годину мені доведеться познайомитись із підземеллями главку Міської Варти.

Насправді до процесу, що його поліцейські називають «співпрацею в розслідуванні», Вільяма залучили рівно за сорок три хвилини.

Командор Ваймз по той біку столу ретельно перечитував «Час». Вільям розумів, що це триває вже досить довго для того, щоб Ваймз досяг своєї температури кипіння й перевищив її.

- Я міг би розтлумачити значення надто довгих слів, – запропонував він.

- Все це чудово, – сказав Ваймз, ігноруючи Вільямову пропозицію. – Але я мушу знати більше. Я мушу знати імена. Гадаю, вам вони відомі. Як і місця їхніх зустрічей та інше. Я мушу все це знати.

- Дещо й досі лишається мені незрозумілим, – відповів Вільям. – Але у вас досить доказів, щоб звільнити Правителя Ветерані.

- Я хочу знати більше.

- Не від мене.

- Нумо, пане де Ворде! В цій справі ми на одному боці.

- Ні. Ми на різних боках, котрі опинилися біч-обіч.

- Пане де Ворде, сьогодні ви напали на одного з моїх офіцерів. Ви уявляєте, скільки неприємностей ви вже маєте?

- Я чекав від вас більшого, – сказав Вільям. – Ви хочете сказати, що я «напав» на офіцера у формі? На офіцера, котрий представився?!

- Обережніше, пане де Ворде.

- За мною стежив перевертень, командоре. Я вжив заходів, щоб… перешкодити йому. Ви прагнете публічного обговорення цієї справи?

Я поводжусь як самозакоханий, брехливий, егоїстичний нахаба, подумав Вільям. І в мене це виходить.

- В такому разі ви не лишаєте мені виходу, крім як заарештувати вас за приховування…

- Я вимагаю адвоката, – сказав Вільям.

- Справді? Кого б ви бажали викликати о цій нічній порі?

- Пана Підступпа.

- Підступпа?! Ви думаєте, він візьметься допомагати вам?

- Ні. Я знаю, що він візьметься. Повірте.

- Аякже!

- Запевняю вас.

- Ну, годі, – сказав Вільям, посміхаючись. – Навіщо нам ці складнощі? Обов’язок кожного громадянина – допомагати Варті, чи не так?

- Не знаю. Я знаю, що так вважає сама Варта – але я ніколи не бачив такої законодавчої норми, – сказав Вільям. – І так само ніколи не знав, що Варта має право шпигувати за невинними людьми.