Array Антология - Чорт зна що. Запропаща душа

Барвінок орієнтувалася на «стенографічне» змалювання селян і побуту, добре знала сільські звичаї і фольклор, записала чимало народних пісень, створила на їхній основі ряд оповідань.

На тему чортів написала кілька казок, зокрема «Казку про орла, про чорта і про чортову дочку». Казка «Чорт у крепацтві» публікується за виданням: Ганна Барвінок. Оповідання з народних уст. К., 1902.

Був собі дід богоугодний, – такий, бачте, що ні пів слова не збреше й нікого й на волосину не скривдить. І була в того діда баба, та й преєхидна! Не дав їм Бог замолоду діток, дак їсть його баба та й їсть! Вже з того діда зосталось не більше снасти, як на малу дитину: усього з’їла. А його Бог якось-таки держить на світі. Зовсім ід землі похилився, а Бог його держить. І діло він робить, і пахарства не кидається. Сказано – сила Божа в немоці звертується.

От бабі й нудно: чого сей дід на світі живе! «Покину песького діда!» – думає собі, та й покинула. До сусідки впросилась, до такої ж як сама, яги, аби хоч сим свого старого збагнітувати. Бачить тоді бідолаха, що зовсім лихо. Пішов до церкви. «Помолюсь, – думає, – Господеві: як він звелить мені горювати на старості літ моїх, так горюватиму».

А жив той дід богоугодний на одшибі за греблею. Гребля предовга, а ще на провесні грязь придалась. Важко було тімасі плентатись до церкви. «Та вже, – мислить собі, – якось доплентаюсь». Ще й до вутрені не дзвонили (а се було в неділю), ще тільки що почали з села овечат на первий ряст ізганяти. Дід заздалегоди піднявсь, паличку взяв, шкандибає.

А чорт саме тоді притаївся під греблею, щоб звести парубка з дівчиною. Був парубійко в тому селі убогий, да такий же то нетяга, що ніхто не хоче за його заміж йти. А село багате: все господарі самі живуть, то їм про приймака хоч й не кажи. Було ж і дівча-сиротятко, що ні батька, ні матери не знало, дак багатирські хлопці на неї й не дивляться. От і полюбилася бідота одно одного. Та що ж? Як їм побратись? Де жити? Хто їх у двір із дітворою прийме? Чорт і думає: «Постойте ж, я вас під вербою без попа одружу, та й розплоджу з вас ціле кодло старчат!»

Парубок був у хазяїна за наймита, а дівчина в другого хазяїна за наймичку. От і повиганяли вони овечат раніш усіх, щоб не прилюдно побачитись. Чортяка аж усміхається, як то він піддасть їм обом весняного тепла! Аж гульк: щось хлопостить постолами, чвяка щось по грязі. Се дід йде до церкви. Тут саме в дзвона бовкнули. Дід наш ізняв гарненько шапочку, перехрестився. Чорта аж у печінках запекло, що дід ще й охрестився. Як вискочить, як пхне старого з греблі! Так і плюснув дідок наш у калюжу. Що робити? Старому, як малому: давай кричати, аж заплакав з немоги.

А дівка з парубком тільки що зійшлись докупочки. Чують лемент, прибігли, звели діда, він увесь обмок, труситься. Парубок скинув із себе латану сірячину.

– Вдягнись, дідусю, та як ітимеш із церкви, дак зайди до Хоми, що над кручею: свитина твоя просохне. А я вже й так побуду: не дуже холодно.

Пішов дід, подякувавши, до церкви, а чортяка до парубка. Давай загрівати його, щоб займав дівчину. Дак нічого не вдіє, бо весняний вітрець так і проймає хлопця, – не до жартів. Дівка хоч й пригорнулась би до його, та в його інша вже думка. Тільки разинку поцілував, та й побіг на кручу до Хоминої хати. А хата в того Хоми така, що й вікна в землю повгрузали, дак він колочками пообгороджував, щоб свинота не повибивала. Та був Хома усім приятель – і лихим, і добрим. Хоч і вкрав би хто яку одежину, то він переховає. От і висушив парубок у його дідову свитину.

Тим часом Бог покликав перед себе чорта.

– А що се ти вкоїв, псявіро? Один у мене був чоловік на все село правдивий, дак ти й з того насміявся! Оце ж знай, цапина ти личино: щоб ти сему дідусеві три годи, як три дні, кріпаком вибув. Та гляди мені: коли діду буде яка пригода або що, дак й не думай. У мене не відбрешешся.

Грізно таки загомонів Господь на нечистого, аж блискавка по всему небу сяйнула й громом усю землю схитнуло.

Почухав чорт проміж рогами. Ніде дітись, мусив йти в кріпацтво.

А дід кладе собі любенько поклони в церкві, та й не знає, чого се так блискавиця обвилась округи церковної бані, чого так земля страшно схитнулась.

Одправив отець Яків утреню, пішов оддихати: бо він у нас на ноги кволий, дак не швидко до служби дзвонить. Богоугодний дід собі й думає: «Що ж? Тепер я одинокий. Скотинку нікому доглянути, борщику нікому зварити. Піду додому. Нехай Господь мені дарує, що служби Божої неділешньої не чутиму».