Array Антология - Чорт зна що. Запропаща душа

Щось шепнуло йому:

«Скорися батюшці, попали мужицькі книжки, викинь із голови все те, про що марив самотніми ночами – і будеш найщасливіший із усіх учителів у повіті. Будеш мати тестя благочинного. А у нього коні – як змії, у нього фаетони, у нього буде тобі царство й панство».

А всередині у Ярошенка десь почало скаржитись тихо-тихесенько щось од лукавого:

«Чи мало ганяли тебе по школах, чи мало було з людьми осоруги, чи мало зазнав ти нудьги та самотини?.. Людські діти живуть та на світ Божий радіють, а ти марнуєш свою молодість у гризоті. Та ще коли б знаття, що все те недурно. Може, з усього того нічого й не буде, а ти собі ним тільки світ зав’яжеш»…

А дівчина в руках пручається, в’юном в’ється; біліють разочком зуби, в очах миготять блискавки.

Занудило Ярошенкові якимсь дивним нудом. Щось ніби вхопило його за в’язи та й пригинає ближче до тих живих квіток. І сам він незчувся, як щось задзвеніло під губами, як тоненьке скло.

Аж мороз поблизу десь ахнув. Дівчина одкинулася, зляканими очима глянула на його, і її задирливе личко відразу стало таке покірне та тихе.

– Додому, додому… ой додому! – швиденько промовляла вона. А Ярошенко стояв на місці як укопаний і до чогось уже прислухався…

Дзвінкі, тоненькі хлоп’ячі голоси лунали під крайньою хатою поблизу од млина. Деякі голоси Ярошенко впізнав одразу: вирізнялися два дисканти братів Мосурів та чарівний альт курія й отряхи, третьогрупника Коваля.

Щось свіже, як чиста течія, вливалось у груди з тими співами, і нічні чари гинули, як роса.

Якої ж це вони співають?..

Не одної колядки вчив він їх у школі, а такої не вчив…

Самі десь навчились…

Немов тихенький жаль на школярів щипнув Ярошенка: моє їм не потрібне…

А голос Коваля дзвенить на все село, і щось нове, чого він не помічав у класі, бриніло в його співі: щось таке, чого він не чув ніколи в дітях за шкільними стінами й що прокидається у їх тільки під рідними стріхами. Це співали не його школярі, співали не по-шкільному. Чужими й далекими од його школи здались вони йому тепер. Своїм співом хлопці нагадали Ярошенкові своїх батьків, далеких і мало йому відомих.

«І отак буде завсіди: прийдуть до мене невідомі і, підуть од мене такими ж… Чужий я їм…» Смутком обвіяло Ярошенка.

– Миколо Івановичу… ходімо ж додому, – взявши його під руку, сміливіше казала Женя.

Ярошенко стояв і гаряче дихав. Шугнули з-під млина вітренята, подалися поміж мерзлими бур’янами, закуріли десь аж під гаєм. Потім випливали на небі білими перами, стали кружитись коло місяця. За ними посунули великі рядна.

– Ходімо до хлопців, – кинув до Жені Ярошенко і, не озираючись, подався до колядників.

Женя осталась одна. Недобрі огники заблищали в очах у неї.

– Нахал! Мужик… – крикнула вона йому вслід.

«І що мені Бог дав? – думав дорогою Ярошенко. – Людям, як повітка, а мені вона здалася, як квітка…»

Далі думав про хлопців:

«Коли я, я чужий вам, то хто ж тоді буде вам близький!» – і біг, спотикаючись, через гребні снігу до школярів…

Опівночі до кривого Тихона затарабанило щось у вікно:

– Тихоне, Тихоне!.. Ти спиш, а твій млин мелеться, аж стугонить. Мерщій іди та спини, а то до ранку або згорить, або каміння полускається к лихій годині.

Поки Тихон поволі взувся та розшукав кобеняка, за селом палахкотіла вже пожежа.

Млин горів.

1911

Класик української літератури. Народився 14.V.1871 р. в с. Русові на Снятинщині. Навчався на медичному факультеті Краківського університету. У 1908 р. був обраний послом до австрійського парляменту. Автор кількох збірок новел, у деяких творах чимало містичного і моторошного. Помер 7.ХІІ.1936 р.

У тій хатині, що лізе під горб, як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на землі кусень хліба та й збанятко з водою. Діти, як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно діялося, та не було що ліпшенького бабі добирати. А сидіти коло слабої у горячий час, то, Бог видів, не було як.

У хатині бриніли мухи. Сідали на хліб та й їли, залізали в збаня та й воду пили. Як понаїдалися, то сідали на бабу. Лізли в очі, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла відгонити.

Лежала на землі та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоці вирізаний. Спалені губи з трудом розривала та білим язиком їх зволожувала.