Array Антология - Чорт зна що. Запропаща душа

Так-от, коли не бувало війни чи якогось там походу, з’їздилися туди, до Аахена, багато лицарів на турніри… А я собі заслужив лицарство так.

Хоча й забіяка був той король Карл, але ж хтось сказав йому розумну думку, що людям треба не бійки, а спокою, не кулаків, а розуму…

– Аякже, аякже! – промовив Водяник.

– То правда! – підтакнув Лісовик.

– Ну, добре. Так-от і надумав той король вигадати граматику, тобто, виходить, німецьку, – продовжував Дідько. – А я вже й тоді був добре грамотний, бо ж таки у азіатів дечого підучився. Та й взагалі я був парубійко жвавий та бравий…

При тих хвастовитих словах Водяник пихнув своєю люлечкою так, що знову покотив туман по всій долині, а старий Лісовик голосно нюхнув, аж закашлявся. Русалки ж майже вилізли на берег з цікавости.

– Так отож, кажу, був я парубчина моторний та завзятий…

– Та чули вже. Що ж далі? – нетерпляче закректав Водяник.

– Еге-ге, що ж бо далі? – не стерпів і собі Лісовик.

– Ну, так-от й загадав мені тато Біс, щоб узявся я Карлові допомагати з тією граматикою. Не дуже, признаться, мені й кортіло до тієї вчености мішатися, ну, та що вже маєш робити?! Велено – мусиш слухати!..

Прийшов я до палацу, немовби захожий чернець. Враз почав і по-перському, й по-турецькому… Одне слово, сподобався я он як королю! А вже біля тої його граматики упрівало двоє вчених, один, здається, був Алькціон, а другий – Егінгард. Ну, звісно, король в одну душу, щоб і я йшов тую граматику з ними укладати. Самі ж ви, панове мої, добре знаєте, що нема нічого в світі нуднішого, як граматика, а тим паче – німецька. Отож і не диво, що за короткий час так мені тая праця остобісіла, що просто хоч з мосту та в воду! А сидіти мушу! От, щоб принаймні не заснути, й почав я всякі фіґлі-міглі витворяти. То вигадаю їм таке слово, що язиком його не викрутиш, а як писати – то на пів версти вистачить. А вони його зараз записують! То почав їм всякі нові слова вигадувати. Сидить той король, замислиться, а я йому над саме вухо як гавкну! А він тоді: а чи не написати б нам «гунд» – собака? А ті враз пишуть! А я тоді як закумкаю «бре-ке-ке-кекс!» А вони до мене:

– Що то буде?

– Водяник, кажу, буде! Хіба ж ви самі не знаєте?

Вони й знову пишуть…

Водяник зареготав:

– Аякже, аякже! Це добре, що ти й про мене згадав! – промовив він задоволено.

– Звісно, така праця – мені забавка, – продовжував Гепатий. – Однак бере мене нудьга. От і надумав я таке: тільки ото ми посідаємо укладати ту граматику, тільки король та мої вчені понадимаються, як сови, а я на них і напущу сон. Дивись, вони один по одному тільки луп-луп очима та й хропуть. А одного разу так я навмисне підставив каламаря королю під саме обличчя. Так він, як заснув, то й впав просто носом у той каламар, а була то таки добряча посудина з атраментом, королівська! Так він бульби дме, аж шкварчить! А було це, як тепер пам’ятаю, саме на його іменини, 28-го січня. Отож, як прокинувся він та очунявся, то, хто його по тому не побачить чорного, як Мурина, то аж лягають зі сміху. А вже особливо допікала за те його мати, Берта Довгонога! Отож і стала та граматика така, що й досі хто її береться вчити, не може над нею не заснути. Не диво ж, що навіть сам той король Карл, скільки я його носом в каламар не товкмачив, до самісінької смерті не навчився грамотно писати!..

Ну, так ото, як він засне, то я швидше з хати. В сінях зміню свій вигляд на якогось там пажа, та – до бабинця!.. Там тоді – смішки та веселощі…

Й полюбився я дуже самій королеві.

– Чого тільки, – каже, – схочеш, все для тебе зроблю, говорить!

Бо ж таки чоловік у неї був під черевиком: в усьому її слухався. Звісно, мені нічого від неї не треба, бо я й сам зроблю, що захочу. Однак намовив я її для жарту, щоб примусила вона короля дати тому ченцеві, що над граматикою пріє, – тобто, виходить – мені! – звання барона. Карл спочатку кочевряжився, але ж вона як насіла на нього – мусив послухати. От стали мене величати бароном, почали кликати на всякі бенкети, одне слово, туди, куди б ченцеві не слід було… Але що ж я можу чинити проти волі королівської?! От було сміху!.. Далі захотів я знову, щоб зробили мене членом наукової академії. Бо ж, самі розумієте, я їм науку роблю! Зробили. Але я на тому не заспокоївся. Захотів ще бути єпископом й сам тепер не згадаю нащо, тобто, по-тутешньому кажучи, архієреєм…

Всі слухачі аж затрусилися зі сміху.

– Ні, це вже не смішки! – говорив далі сумним голосом Дідько. – За це вже мені тато встругнули моркви… Трохи навіть вуха боліли… Одне слово, мало-мало мене не вигнали з тої сторони… А мені таки там добре велося. Зажив я слави ученої, зазнав і розкошів королівських…