Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

- В семій клясі нашої школи є така собі Євця. Їй всього чотирнадцять літ, а ручуся, що померла б вона хоч нині за волю рідного народу. Відважне дівчисько, їй би гайдамакою родитись.

- Яка вчителька, такі й учні.

- Ваша правда. А звідки ці книжки?

- З Мюнхена.

- Дивуюся, як вдається перехитрити пильне око московських прикордонників ...

- Маємо декілька "вікон" і десяток надійних людей. Є одна дівчина, витривала й безвідмовна, що плаває і пірнає у річці, як качка. Буває, що по два рази на тиждень переходить кордон.

- А видите, які українські дівчата! Йдуть лісами, болотами, перепливають ріки, несуть на плечах пакунки з книжками і зброєю.

- Та певне, що ми без вас ніц не варті.

- А ми без вас!

Вони перезирнулися між собою, засміялись і знову нахилили голови над книжками.

- Що там маємо з художньої літератури?

- Вірш Олеся Бабія і трилогію Богдана Лепкого "Мазепа".

- Це вже давно мною прочитане. Слова Бабія про Базар завчила-м напам'ять. Як там є? Ага!

Як олень той, що загнаний в болото,

Зацькований собаками в лісах,

Борониться ватага тут піхоти,

Кіннота мчить за ними по слідах...

Найбільше мене хвилюють рядки, коли московські посіпаки кажуть до наших хлопців:

"Та якби хтось із вас зложив присягу,

Що вірним буде відтепер Москві,

Що вирікся свойого нині стягу,

Той вільним буде, буде він живий".

В холодній тиші серед снігу й мряки,

Над свіжим гробом, що на них чекав,

Мовчало триста п'ятдесят вояків.

Ніхто не зрадив, ласки не благав.

Часто міркую, чому число триста таке фатальне для українців? Триста літ неволі. Триста козаків-богунівців на острові Гайок під Берестечком. Триста юнаків під Крутами. Триста стрільців при Базарі ... А ми сидимо, склавши руки. Недаром Олесь Бабій закінчує вірш словами:

Пливуть літа. Од роду і до роду

Розносить славу наш новий кобзар,

І оживає у серцях народу

Непомщений, скривавлений Базар!

"Начитана дівчина! - захоплено подумав Ярослав.- З такою амазонкою можна йти в розвідку!"

- Так, українська земля народила й виховала тисячі героїв, але й зрадників було багато,- сказав згодом.- Під Берестечком на бік ляхів перейшов чигиринський полковник Михайло Криса і священик-уніат Яків Суша. А такі виродки, як Кочубей, Галаган, Ніс? Якби не вони, то й не були б ми триста літ у неволі.

- Татари, турки, австріяки, поляки ... А найгірші тоті москалиска! В Петербурзі є пам'ятник цареві Петру, а на ньому напис: "Первому - Вторая". Тарас Шевченко з цього приводу написав:

Це той "первиий", що розпинав нашу Україну,

А "вторая" доконала вдову-сиротину!

Простий люд навіть пісню склав: "Катерино, вража дочко, що ти учинила? Степ широкий, край веселий та й занапастила!" Але що з того?

Вони помовчали. Ніч підходила до кінця. Втома брала своє.

Чуєш, брате мій,

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнурком

Журавлі у вирій, -

впівголоса заспівав Ярослав. Приспів вони уже співали дуетом:

Кличуть: кру, кру, кру,

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька зітру,

Крилонька зітру.

В Юлі - чудовий альт, в Ярослава - соковитий тенор. Мелодія звучала так злагоджено й душевно, що хоч відразу на велику сцену. Вони доспівали до кінця.

- Йой, як я люблю сю пісню! То - шедевр! А ще тішуся з того, що ми з вами добре зіспівались, мов би в один хор ходили пару літ. Гадаю, що з нас би вийшла прегарна пара!- щебетала дівчина, весело сміючись.

- Ми з вами? А Василь Чикалюк?

- Відки про него знаєте? Так, у нас було велике і романтичне кохання. Я - вчителька, він - директор школи... Та зараз не відаю, що з нами сі стало. Як то кажуть: "ні любити, ні лишити"... Але пора! Прошу відпровадити мене у Верхню, бо посеред ночі одній дівчині не випадає.

Вони пішли полями навпростець. Мерзла земля стугоніла під чобітьми, а лютневий вітер нашіптував Славкові про Антоніну.

"Рік минув від нашого першого поцілунку, а від останньої зустрічі - півроку. Добраніч, моє кохання! Най тобі легко йде наука у Львові! Я мрію уздріти тебе в сні... А спати коли?"

- Чого замислились, друже?

Славко здригнувся.

- Таке... Різне...

Дівчина взяла його під руку, припала до плеча.

- Зігрійте руки, бо змерзли.

- Візьміть мої рукавиці.

- Ні, ви подихом своїм зігрійте!

Хлопець промовчав. Натягнув таки їй на руки свої кожушані рукавиці.

- Маєте наречену?

- Так.

- Як її звати?

- Антоніна.

- Зі Східної України?

- Ні. Тутешня.

- Рідкісне ім'я як для галичанки, чи не так?

- Мені подобається.