Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

- Але ж, татусю!

- Тихо будь! Я тобі, доньцю, на день уродин дорогий подарунок купив.

- Який?

- А ти відгадай!

- Кажіть уже, не дрочіться!

- Ровер* тобі купив за сто вісімдесят злотих старий вар'ят, - втрутилася в розмову мати. - За такі гроші можна три корови купити.

- Ей! Хтів доню втішити, от і купив. Най знає, як її татко любить! Вона в мене того варта. Я - Король, а моя донька має королівною бути!

- Не гарячкуй, Юльку. Михайлові треба чоботи купити,- вела своє Анастасія.

- Будуть йому чоботи! А тобі, проше пані, весною куплю модний плащ і капелюшок, аби не втручалась у розмову. Хіба я жалію грошей? Що зароблю, то все на вас витрачаю. А ти, доньцю, навчайся в Станіславові, будеш щонеділі додому приїздити. Дасть пан-Біг тобі добрий чоловік трафиться, то й пошлюбимо.

А чоловік уже трапився. Ще юна гімназистка не встигла переступити порога вчительської школи, як її примітив викладач латини та німецької мови. Походив Осип Думка з відомої династії педагогів, з професорської родини. Чим не "добрий чоловік"? Якби пан Юліан знав тоді про таке поважне залицяння, то, певно, віддав би доньку за нього ще перед війною, і склалася б доля цієї гарної, обдарованої дівчини зовсім по-іншому. Але люди кажуть, що своєї долі конем не об'їдеш.

Якогось осіннього вечора пан Осип зустрів Антоніну в центрі міста поблизу пошти. Стояв і дивився, як вона перебігла вулицю, озирнулась, зайшла в крамницю.

"Направду слічна* панєнка! Орест Дичківський розповідав, що вона єдина донька поштмейстра, а її дід - священик. Казав, що дістала добре виховання: мудра, чемна й привітна . Почекаю на ню... Маю бажання зазнайомитись ближче," - вирішив Думка.

Чекати довелось недовго.

- Доброго вечора, пане професоре!

- А! Моє шанування! Куди поспішаєте?

- Сама не відаю. Зазирнула до крамниці ...

- Нині вечір погідний. Чи не погодилась би шановна панна погуляти в парку? Так би мовити - моціон перед сном ...

Вона почервоніла, мов рак в окропі, не знала, куди подіти очі від несподіванки. Але "пан професор" ішов поруч, говорив про навчання, жартував. Поволі вона оговталась, вступила з ним у розмову.

- Я скінчив українську гімназію в Луцьку. Був у нас директором пан Борис Білецький, дуже знана особа. А професор Петриківський мав мене за улюбленого учня . Ми довго листувалися. Та що про це розповідати? Ви бували на Волині?

- Ні, не довелось .

- Обов'язково поїдьте. Хоч мій батько каже, що в тому Луцьку все не по-людську, але я полюбив той пречудовий край. Дрімучі ліси, чисті озера ... Замок Любарта в старому місті, річка Стир... У час літніх вакацій двічі ходили на човнах аж до Києва. Спочатку по Стиру, потім вниз по Прип'яті, а далі - по Дніпру. Мозолі від весел на долонях були такі завеликі, як курячі яйці. Зате краса, що й не оповісти, самому треба видіти!

Очерет мені був за колиску,

В болотах я родився і зріс,

Я люблю свою хату поліську,

Я люблю свій зажурений ліс! –

заспівав пан Осип, дещо фальшуючи.

"Що йому потрібно від мене? - розмірковувала Тося, скоса погляд,аючи на орлиний профіль професора.- Невже залицяється? Агій! Він, певно, на п'ятнадцять літ старший ... Ото дівчата посміються, як розповім, що ходила з ним на шпацір*. А втім нікому нічого не скажу, навіть татусеві й мамусі."

Вони випили по філіжанці кави, попрощались, і Тося поспішила на квартиру, бо її господиня після одинадцятої вечора замикала двері на ключ .

"Пощо мені того професора?- думала дівчина, лежачи в ліжку­ Назвав мене своїм замилованням, фліртував .. . Дуже потрібно! Якби того хлопця зустріла, який колись біля нашої кирниці воду пив! Я б не роздумувала ані хвильки!"

Вона не забула того спекотного серпневого дня тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року; коли поблизу їхнього дому відпало колесо від чийогось воза, і чотири гімназисти пили на подвір'ї воду, жартували. Чим більше вона підростала, тим більше пригадувала собі очі-блискавиці, кучерявий чуб і білосніжну усмішку одного з них - Славчика з Бережниці.

"Чом більше ніколи він не заїхав до нас? Невже забув? Казав, що одружиться зі мною, коли підросту." А! Всі хлопці фраєри* і брехуни!"- зробила під кінець висновок дівчина.

Вона в цьому переконалась, коли одного дня зустріла свою солодку мрію в Станіславові біля костела. Від несподіванки притислась до стіни, завмерла, не знаходячи сил відвести погляду від його обличчя. А він не помітив її, кудись поспішав. Його, як завжди енергійного і життєрадісного, оточував гурт юнаків, які метушились, розмахували руками, галасували.