Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

- Кінець більшовицькій заразі! Скоро впаде Москва, і згине катюга Сталін! - раділи галичани.

- А до Красноярського краю навряд чи німці дійдуть, - зітхала Оксана Мельник. - Не зустрінемося ми, Славчику, з нашою мамою, з сестрами, з Геньом...

Все ж таки останні події вселяли в людські серця оптимізм і надію. В ті пам'ятні дні Ярослав часто зустрічався з Антоніною.

- Що думаєш робити, Тосю? Які виношуєш пляни на майбутнє?

- Від своєї мрії не відступлюсь. Продовжу студії у Львові. Перейшла-м лише два курси медицини. Німці справляють вражіння культурної європейської нації... А ти, Славку?

- Моє життя остаточно вирішилося тоді, коли совіти знищили мою родину. Я дав обітницю перед Богом і перед друзями, що що здобуватиму незалежну Україну. На днях я мав зустріч у Львові з членами Головного Проводу і дістав призначення на окружного провідника Коломиї. Потрібно там піднести організаційну роботу на належний рівень.

- Це означає, що нашим зустрічам кінець. Так, Славку?

- Певно. що будемо видітись багато рідше, але я леліятиму тебе у мріях, бо ти - моя королівна.

- А Юля Ганущак? Пліткують, що між вами роман...

- Не вір людям, кохана. Моє серце належить тобі одній. З Юлею нас поєднує спільна праця. Вона файна дівчина, але це - не те.

- Гляди мені, Славку! Літа минають, а я тільки те й роблю, що чекаю на тебе. Недавно відмовила Осипові Думці. Він приїздив у Войнилів, розмовляв з мамою. Добре, що татка не було дома. Він би наполягав, аби я віддалася за пана професора.

- Наб'ю йому морду, абись знала! Най шукає собі рівню!

Славко ревнував. Переконував Тосю, щоб приготовила "дзядзеві"* гарбуза, коли той ще раз насмілиться до неї свататись. Вони довго й палко цілувалися в затишному сквері біля пам'ятника Тарасу Шевченку, клялися у вічній вірності, планували спільне майбуття. Увечері пішли на концерт, підготовлений калуським юнацтвом.

Ще не вме-е-ерла Україна,

Ні слава, ні во-о-оля ... -

лунало зі сцени.

Стояли поруч. міцно взявшись за руки і долучали свої голоси до загального хору, який виконував національний Гімн України вперше за всі попередні роки вільно, без страху, з великим пафосом і піднесенням. Oчi у них сіяли, як зорі, тремтіли руки, пашіли жаром лиця. Вони щиро вірили, що Українська держава вже існує, а більшовицька імперія доживає останні дні. Думали, що основний період боротьби залишився позаду, а вийшло, що справжня битва за визволення України тільки-тільки починалась. Герць не на життя, а на смерть.

* * *

Антоніна поїхала до Львова, а Ярослав - у Коломию. Приємно було, що тут про нього знали й чекали. Роботи було багато, і він повністю їй віддався. Спав по чотири - п'ять годин на добу, а відтак їздив по містах і селах Станіславівщини, проводив зібрання і збори в Коломиї. Спілкувався у справах з двома вродливими дівчатами, "Калинкою" та "Мавкою", які були небайдужі до нього. але він не звертав на них уваги. Тужив за батьками, а в ранкові години, коли відкривав очі від сну, згадував любе, усміхнене Тосине обличчя, і тепла хвиля молодечих почуттів підкочувалась до серця. Зрідка писав їй короткі листи, в яких не було слів про кохання, і ще рідше одержував такі ж відповіді.

"Хоч би ніхто її у мене не вкрав'', - тривожила ревнива думка. але потрібно було друкувати відозви, виступати з лекціями чи їхати у справах до Снятина, Косова, Жаб'я, і він про все забував.

Вони зустрілися на Василя, тобто на "старий новий рік". Тося перебувала на зимових канікулах і на запрошення Славка приїхала в Народний дім, де відбувся збір місцевих націоналістів. а опісля- молодіжний концерт. Це було їхнє останнє офіційне зібрання, бо незабаром гестапо заборонило подібні акції. Організація Українських Націоналістів остаточно перейшла в глибоке підпілля. Славко стояв на вулиці й чекав. Нервував, бо Антоніна запізнювалась, а перше слово на зборі мав тримати саме він. Мела хурделиця. На кашкеті й на комірі лежав пухнастий сніг. Померзли ноги, і він стука в черевиками, намагаючись зігрітися. З-за рогу будинку вийшла Тося. В білій кожушанці, в модному капелюшку, вона видалась хлопцеві дуже гарною та принадною. Серце забилося від радості й ніжності. Він кинувся їй назустріч.

- Боявся, що не приїдеш, бо зима розгулялася не на жарт. Слава Україні!

- Героям слава! Дійсно, перемело снігом дороги, і я від світанку сюди добираюся. Ще-м не запізнилась?

- Якраз вчасно. Зараз підемо до залі, бо я веду врочисте зібрання.

Він припав устами до її уст, а сніжинки кружляли й танули на волоссі, віях, потрапляли в рот, і від того поцілунок був ще солодшим.