Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

Вона так і зробила, але шеф належним чином на її сигнал не зреагував. Тоді пані Ядвіга написала донос у гестапо. Тридцять першого жовтня під час обшуку в оселі Країнських був вилучений отой злощасний список. Цього ж таки дня гестапо арештувало Михайла Країнського, його сина Йосипа, хатню домогосподарку і ще десяток учнів-торговельників, активістів осередку юнацької націоналістичної організації. Їх повезли в Станіславівську в’язницю. Одночасно зробили обшук у "бурсі" і заарештували ще двадцять два першокурсники, які, ймовірно, до ОУН не належали. Три доби катували хлопців на допитах. А в четвер, четвертого листопада привезли дванадцять осіб вантажною машиною, поставили вряд на майдані Ринок неподалік від ратуші і почали зганяти калушан на споглядання прилюдної розправи. Було близько дванадцятої години дня. Німецький офіцер зачитав вирок:

- За український націоналізм, спрямований проти влади Третього рейху… смертна кара через розстріл...

Осінній вітер розривав страшні фрази на окремі слова і словосполучення, ридав у верховіттях дерев, сипав і сипав на голови юнаків золоте листя. Приречені трималися мужньо. Ніхто не метушився, не плакав, не просив у нацистів пощади. Хтось тихо молився, хтось вигукнув: "Слава Україні!"

- Фаєр! * - пролунала зловісна команда.

Розстрілювали з карабінів. Не можна було дивитись, як у передсмертних конвульсіях здригаються тіла, як падають додолу, наче скошена трава, зовсім юні хлопці, які по суті тільки-тільки починали жити. Чиїсь сини, брати, наречені. Єдина їхня провина полягала в тому, що були українцями, що любили рідну землю і не хотіли віддати її на поталу нацистським зайдам.

Серед людського натовпу стояв тоді ще зовсім молодий калушанин Іван Семаньків, який став невільним свідком жорстокого вбивства своїх земляків-однолітків. Він бачив, як текла червона річечка крові вниз по бруку, як гестапівці за руки й ноги скидали свіжі трупи на ту ж саму вантажівку, як повезли їх у невідомому напрямку. Де зотліли їхні останки, ніхто й ніколи не дізнався. Доля тоді пожаліла Івана, але через декілька років уже більшовицькі посіпаки кинули хлопця до в'язниці. Після катувань засудили і повезли далеко на чужину, адже сталінсько-хрущовсько-брежнівські концтабори для політв'язнів були розташовані за межами України. Йому пощастило вижити.

В день п'ятдесятих роковин розстрілу калуських торговельників постарілий та посивілий Іван Семаньків, голова Калуського Товариства політв'язнів та репресованих, стояв на тому ж самому місці в натовпі людей і дивився, як посвячують "Пам'ятник розстріляних". На сірій плиті було викарбувано:

4 листопада 1943 року

на цьому місці гестапівцями були розстріляні

учні Калуської торговельної школи:

Євген Вагіль - 1924 р.н.

Ярослав Глушко - 1927 р .н.

Петро Келебай - 1923 р.н.

Богдан Келебай - 1924 р.н.

Іван Когут - 1923 р.н.

Євген Коломиєць - 1927 р.н.

Йосип Країнський - 1927 р.н.

Михайло Країнський - 1898 р.н. /батько/

Юрко Мандрик - 1922 р.н.

Микола Мельник - l925 р.н.

Ігор Полатайко - 1927 р.н.

Мирослав Сагайдак - 1924 р.н.

Пам'ятник поставили ветерани Калуського Братства УПА з ініціативи Івана Семаньківа. Україна стала незалежною. Вітер полоскав синьо-жовті прапори. Співав хор. А сонце того дня світило не по – осінньому щедро та яскраво.

- Як склалася доля тих двадцяти двох юних торговельників, заарештованих гестапо в "бурсі"? - допитувалися журналісти.

- Пропали безвісти. Ось недавно відбулася зустріч учнів Калуської торговельної школи, але ніхто нічого про тих хлопців не знає. Вдалося встановити лише п'ять імен. Це Дмитро Косар, Петро Марійчин, Іван Василів, Петро Лис і Василь Зовбень. Петрові Лису було тоді всього п'ятнадцять років.

- Певно, що і їх розстріляли, тільки в іншому місці. Інакше хтось із них уже відгукнувся б...

З того часу щорічно четвертого листопада громадськість міста збирається тут на поминальне віче, а священики відправляють панахиду.

* * *

Десь там далеко, на Волині, вже діяли загони українських повстанців. У сорок другому році "Тарас Бульба" - Боровець створив "Поліську Січ" і карав фашистів за спалені села й містечка, за розстріляних земляків. А Галичина ще дрімала в очікуванні особливих розпоряджень. Проте свідома молодь брала в руки зброю і переходила на нелегальне становище. Після того, як гестапівці заарештували керівний склад ОУН у Львові, український курінь "Нахтігаль", дійшовши до Вінниці, від участі в бойових діях на східному фронті відмовився. Більша частина цієї військової одиниці під командуванням Романа Шухевича стала в майбутньому кістяком Української Повстанської Армії. Німці заарештували Шухевича, засудили до страти, але надійні люди передали йому зброю і допомогли вирватися з гестапівських лабет. Весною сорок третього року в Херсоні гестапівці розстріляли члена Східної Похідної групи Богдана Бандеру -"Митаря". Потерпіли крах усі три Похідні групи. Нацисти захопили учасників, одних знищили, інших кинули в концтабори. Всім стало ясно, що мирному співіснуванню українців з німцями настав кінець.