Дашвар Люко - Ініціація

— А ти теє… Сподіваюся, не дзвонитимеш, — чомусь хрипко відказав батько. — Бо як не телефонуєш — значить, усе добре. Ми ж так домовилися?

— Мені нагадувати не треба. Аби ти не забув, — усміхнувся Валєрчик. — І сам не фінькай гроші на дзвінки.

— Хіба я такий?

— Якщо в тебе тут на хуторі все нормально, не телефонуй мені. Добре? — на батька глянув. — І теє… — додав чисто, як Перегуда. — Ще одне.

Те, як раптом твердо і настирливо син промовив те «ще одне», вкрай насторожило Павла.

— Що? Може, грошей тобі з собою дати?

— Мамку мою знайди, — сказав Валєрчик.

Перегуді аж горлянку перекрило.

— Так теє… Померла, — видушив.

— Думаєш, я повірив?

— А чого мовчав стільки років, якщо не повірив?

— Та хтозна.

— А чому зараз не змовчав?

Валєрчик плечима знизав, та по синових очах Перегуда прочитав, власним серцем відчув: тяжко хлопцеві без мамки. Хоч раз побачити хоче, бо, твою ж дивізію, хтось там на небі не просто так придумав, щоби у дитини було двоє батьків: і тато, і мама, хай би вона краще при синові тліла, ніж вешталася по всіх усюдах. Альонка перед очі: гнучка, вічно насторожена, як сучка загнана, будь-якої миті готова відскочити, вишкірити ікла, боронитися, а як небезпеки не відчуває, так нахабніє, рветься до здобичі, все б їй хапати, хапати, їсти, їсти, навіть коли вже сита — однаково їсти. Наперед, про запас, на голодний чорний день.

— Якщо десь ще є твоя мама, знайду, — відказав.

Валєрчик уже години зо три трусився в одному зі звичайних цивільних автобусів, які розвозили новобранців на місця призначення, а Перегуда все стояв стовпом біля спорожнілого, тихого, як кладовище, пункту збору, дивився на засмічений слідами перебування тут людей плац, на негнучкі, наче з принципу, тополі обабіч дороги, на ґрунтівку, якою давно роз’їхалися автівки розтривожених батьків, та бачив інше: зусібіч на нього насувалася темна непрозора порожнеча. Та так грізно, що аж би напитися.

— Чому ні? Можна і напитися, — пробурмотів, але згадав Валєрчика, який дорікнув Перегуді вранці: мовляв, тхне від тата, як від Едика Саса.

Аж виматюкався: цього йому ще не вистачало. Поплентався до «Ниви», та скерував її не на хутір, де самотня бабця Костомарова, певно, вже виглядала з вікна не тільки маршрутку на Київ, а й самого Перегуду. Зупинив біля охайного райцентрівського парку, пішов безлюдною центральною алеєю. Наскільки Перегуда пам’ятав ще відтоді, коли він із друзями-підлітками розважався тут самогоном під переносний магнітофон, алея закінчувалася біля озера, за яким зеленів справжній дикий ліс без доріжок і стежок. Там, біля озера, певно, і досі розкішна верба плаче у воду, а одна з гілок її роздвоєного стовбура росте паралельно до води метрів за три над нею, і як залізти на ту міцну гілку, вмоститися на ній зручно, то скоро перестаєш відчувати спиною її тепло, її шерехуватість — летиш собі над озером.

«Чому зараз згадав? — дивувався, сунув повільно далі й далі. — Як той Валєрчик, їй-бо. Малому припекло матір знайти, так то зрозуміло. А мене чого сюди занесло? Років тридцять тут не був».

За тридцять років у парку геть усе змінилося. На центральній алеї з’явилися металеві лавки і ліхтарі, та сама вона стала коротшою, наче втратила кілька десятків метрів свого життя. Перегуда пройшов тільки частину її колишньої довжини, коли побачив попереду міцний бетонний паркан із табличкою «Проходу нема. Приватна територія»: перегороджував алею, розкинув в обидва боки нескінченні щупальця бетонних плит.

А людям до озера як? Ніяк? Зупинився. Виматюкався, поліз через паркан, і якби хто цієї миті зупинив чоловіка, спитав би: «Якого біса?» — тільки б плечима знизав: хтозна-чому в годину «Х» одні згадують матір, якої ніколи не бачили, а інших тягне в давно забуті місця.

За парканом — тихо, німо, та все захаращене, дике, наче тут не тридцять років людська нога не ступала, сто.

«Що, суко? Заграбастати сили вистачило, а до ладу привести ні? А нащо тоді за цю алею триматися, га? Не докладаючи зусиль, наварити на ній хочеш?» — дерся крізь хащі до озера, звертався до нового ймовірного хазяїна колись доступної для всіх алеї.

Вийшов до озера. Аж посміхнувся, побачивши стару розкидисту вербу: вистачило йолопу розуму хоч вербу не спиляти. Не подерся на високу гілку. Сів під старою деревиною. Думки кудись зникли, тривоги, сумніви. Про Валєрчика не думав, про Альонку, яку тепер треба відшукати, хоч не має ані найменшої уяви про те, як те робиться. Дивився в каламутну воду давно не чищеного, порослого комишем озера, та бачив лиш темну непрозору порожнечу, що насувалася зусібіч, як і там, на плацу.