Дашвар Люко - Ініціація

Хитнув головою: та що це?! Усе ж нормально, нема біди! Син живий-здоровий поки що. Сам у силі. Тася, сири. Жодного тривожного дзвіночка!

Тільки подумав, аж мобільний — дзелень. Пополотнів. «Так скоро?!» — промайнуло, бо в голову стукнуло: Валєрчик телефонує. А раз дзвонить, то вже й біда? На екран мобільного глянув: Тася.

— Козел я! — буркнув. Мобільний до вуха. — Тасю! Чуєш? Забрали Валєрчика. Все. Поїхав в «учебку» під Києвом.

— Добре, що під Києвом, — сказала Тася. — Зможеш щотижня до нього мотатися.

— Так, зможу, — замовк.

— Ти вже на хутір повернувся? — спитала Тася.

— Та ні. Тут я, в райцентрі, поряд із тобою.

— Поряд — це коли я твої очі бачу, — сказала.

— Та теє… зараз побачиш, Тасю. Хочеш? Ти де? Удома? — мовив, сам визначив головне слово своїх питань — «хочеш», бо раптом уявив Тасю голою-чистою, розгубленою, невинною. Майже напевно знав: Тася відповість «хочу».

— Удома… — відповіла Тася дивним грудним голосом із придихом, а Перегуді почулося не «вдома» — «втома». Зловив себе на думці, що страшенно втомився від цього дня, хоч і не робив геть нічого, і що немає сили, яка би надихнула його сьогодні бодай на якусь справу. Немає такої сили! Крім однієї…

— Тася, — прошепотів.

Підвівся, подерся хащами до «Ниви». Гнав її райцентром, наче на потяг чи на літак запізнювався: курява з-під коліс, перехожі матюки гнуть, пси від гавкоту захлинаються.

— Вибачайте!

Зупинив стару брудну «Ниву» біля Тасиного обійстя поряд із умитою, доглянутою Тасиною «Маздою»: яскраво-червоною, високотехнологічною, молодою — років два від народження. Аж усміхнувся: отака і вони парочка! Він — «Нива»: робоча коняка, яка хоч тобі по шосе, хоч ґрунтівкою, хоч полем навпростець.

— А Тася класом вище… — пробурмотів, та не насторожився: йому б розігнати темну непрозору порожнечу, яка хтозна-чого дихала в спину, а з Тасею і тачками розбереться.

Тася — як та «Мазда»: Павло аж очі примружив, коли жінка розчахнула перед ним двері, — умита і чиста, причепурена, підфарбована. Блискуча сукенка підкреслює неординарний настрій тіла, тільки на ногах замість файних черевичків — хатні капці. Але не заношені, старі — новенькі капці, прикрашені пухнастими хутряними кульками.

— Тільки-но з Києва, з семінару повернулася, — мовила.

Він: ясно. Вона: та не стій на порозі, проходь. І все ніби як завжди. Вона: чаю-кави? Він: та можна. На дивані повсідалися, чашки порцелянові тримають, а розмова не сплітається в косу, розсипається-рветься. А чому? «Бо з порожніми руками припхався», — вирішив Перегуда. Зазвичай хоч якийсь скарб до Тасі тягне, а нині забув, твою дивізію.

— Усе про Валєрчика думав, — бовкнув, ніби виправдався.

— Як він?

— Та як? Нормально. Ще до обіду їх на Київ повезли.

— А ти?

— А що «я»? Ось я, сиджу тут.

— Думала, як сина проведеш, то одразу на хутір помчиш.

— Сам так думав.

— А чого не поїхав?

— Не поїхав і все. Чого воно тебе так пече, Тасю? Зараз і поїду, — аж підвівся з порцеляновою чашкою в руках.

Тася і собі: підхопилася, чашка з гарячим чаєм у руці тремтить. На Павла глянула якось дивно, крок до нього зробила: раптом обійняла обома руками, разом із чашкою, притисла до себе, завмерла, і Перегуда лиш відчув, як по спині стікає пекуча рідина. І по руках. І в голову вдарила. І в ноги, і поміж них. Отак банально через гарячий чай, який Тася випадково розлила по його спині, Перегуда і зрозумів: час!

— Тасю, чуєш. Дай я. Прошу… — прошепотів. Жінку відсторонив обережно, кляті чашки — на стіл. Тасю за плечі взяв і не поцілував, хоч за всіма правилами мав би. Потягнув блискучу сукенку, стягнув із Тасі, залишив у самій білизні. Думав, застидається, закриє груди руками, дивитиметься безпорадно, благально. Та, схвильована, хмільна, наче вони з Перегудою не чай пили, а горілки надудлилися, Тася раптом відсторонилася, головою захитала: ні, ні… Застигли одне проти одного: розбурхані, мов п’яні.

— Що? — прохрипів Перегуда. — Уже не хочеш?

— Не так!

— А як?

— У спальні на ліжку. Я простирадла нові постелю.

— Та добре.

— І щоб ти у ванну пішов. Щоби помився.

— А рушника даси?

— У ванній чисті рушники. Будь-який бери. І щоби…

— Що? Резинки тобі треба?

— Не резинки.

— А чого?

— А ти сам не знаєш?!

Отакі закидони! Перегуда розгубився, відчув, як від невчасних Тасиних примх жадання фатально здувається, лишає не післясмак перемоги, а тільки липку солодку рідину на спині.

— Чуєш, Тасю, — прохрипів. — Тоді піду.