Дашвар Люко - Ініціація

— Дзвонитимеш мені щодня, — пояснив синові.

Валєрчик інакше вирішив.

— Нащо гроші на вітер викидати? — сказав. — Давай так. Як я не дзвоню — значить, усе в нормі. Телефонуватиму, якщо виникнуть проблеми.

— Ну, хоч так! — погодився батько.

І третього дня увечері, коли синові друзі зібралися в Перегудиній хаті Валєрчика на службу відправляти, гірко напився до важкого похмурого жаху, коли зникають геть усі відповіді, лишаючи тільки настирливі запитання.

— Хто оце все так влаштував, що люди по всій землі від початку і донині вбивають і вбивають одне одного? У війнах убивають, без воєн щодня, — варнякав, наче каміння кидав. — Якщо так заведено, тоді нащо нам мізки дали? Ми ж навчилися теє… у космос літати, дітей із пробірок вирощувати. Ми ж уже всі теє… грамотні. Читати вміємо. І де написано, що ми можемо вбивати?

— Так: око за око, — озвався котрийсь із Валєрчикових друзів.

— І кому легше, коли світ одноокі заполонять? З одним оком світ здаватиметься викривленим. А нащо? Хіба ми звірі?

— А хто ж ми? Частина тваринного світу. Це ж біологія, — сказала дівчина Оля з Карасівки, яка сиділа у школі за одною партою з Валєрчиком, навчалася лише на відмінно, геть на всьому зналася, але те корисне сусідство не допомогло Валєрчикові отримати атестат про середню освіту з пристойними результатами.

— Та невже? — знизав плечима Перегуда. — Інша частина тваринного світу свій світ не знищує, тільки ми.

— Бо ми ж люди! — засміявся ще котрийсь із молодих.

— Ми люди? — спитав Перегуда бабцю Костомарову: сиділа біля вікна, плела чудернацький браслет із мотузки. — Наталю Іванівно! Агов! Що скажете? Ми люди?

Бабця відірвалася від плетіння, байдужо глянула на Павла. Плечима знизала, наче не розуміла, про що Павло товче. Повернулася до плетіння.

— Отака ви в нас загадка! — п’яно буркнув Перегуда старенькій. — Навіть від мовчанки вашої — самі запитання!

На ранок Павлова голова розколювалася не від запитань, від глухого, важкого болю. Заковтнув пару таблеток, аби хоч якось реагувати на реальність, та мало допомогло. Реальність спалахувала різкими контрастними картинками: ось Валєрчик став посеред хати. Наплічник у руці.

— За десять хвилин маємо виїжджати, — Перегуда чув його голос, навіть натягував одежину, кивав: зараз, зараз.

Ухопив ключі від «Ниви»…

— Куди?! — скептично кинув син. — Ти ж і досі не протверезів. Сам за кермо сяду, а ти розсолу випий чи корінь петрушки пожуй, бо від тебе тхне, як від Едика Саса.

— До опівдня буду в нормі, — пообіцяв Перегуда, глянув на Валєрчика. — Вас же до опівдня ще не відправлять? Ще теє… побудемо трохи разом?

— У військкоматі такі йолопи, що, думаю, нас до вечора тирлуватимуть, — сказав син.

Молодий, що з нього взяти? Мав право помилятися, бо проводи нових вояків у військо завершилися ще до полудня. Перегудина голова після вчорашнього тяжкого передозу тільки повертала собі здатність адекватно сприймати довкілля, коли новобранців вишикували на плацу пункту збору і міцний військовий з погонами капітана суворо і гучно оголосив учорашнім пацанам, що частина їх відправляється в одну «учебку» на захід країни, друга — на південь, третя…

— Тільки б не на схід, — колотилися Перегудині думки, хоч син разів із двадцять товкмачив йому, що ніхто необстріляних хлопців на «передок» не закине, що спочатку пройдуть навчання, та і після нього не всіх Донбас чекає, бо от, приміром, Валєрчик дуже хоче до авіації: хоч літаки мастилом заправляти, хоч мити їх, хоч навчитися в авіаційних двигунах розбиратися чи квадрокоптером керувати. Аби ближче до неба та крил. Він і у військкоматі про це сказав, коли його розпитували, до яких військ він би хотів потрапити.

…Третю групу новобранців, серед яких опинився і Перегудин син, направили на навчання до авіаційної частини поблизу Києва. У Перегуди од тої новини аж у голові прояснилося.

— Усе гаразд, усе гаразд, — бурмотів тихо, зиркав на батьків новобранців, що юрмилися на плацу: аби хто з них не сприйняв його за божевільного, який знай бурмоче щось собі під носа. Та схвильованим людям на плацу хіба до Перегуди? Такі самі. Схлипували, ворушили вустами в беззвучних молитвах, витягували шиї, аби спостерігати розтривоженими поглядами за своїми синами, а в тих очах лишень одне: повернися живим…

— Тьху ти, тату! Від тебе і досі тхне, — розсміявся Валєрчик, коли підбіг до Перегуди перед самим відправленням, обійняв, потів відсторонився, глянув іронічно. — Дивись тут мені, не балуйся!