Дашвар Люко - Ініціація

— Цілий день. Заплющ очі.

— Ні.

— Чому?

— Теж хочу дивитися на тебе.

Ранок визріває до красного дня, в’яне вечором. Ми окопалися у фортеці на прекрасній вулиці Ентузіастів. У нас вистачить ентузіазму лишитися тут на ніч. Бачу її: чорну, глибоку, мудру, — закриває нам очі, пригортає одне до одного, присинає, і ми спимо. Нам сниться любов.

— Ромо-Розо, — пізно ввечері Блек вдягається, дивиться на мене, як небайдужий поціновувач дивився б на Мону Лізу. — Чекай на мене без печалі. Добре?

Мовчу. І — паніка, бо язик рветься спитати: чи довго чекати? А любов рве той язик із коренем, просить: не питай, не полохай почуттів.

Мовчу. Гола-незахищена йду до вхідних дверей. Знаходжу на вішаку запасні ключі від квартири на прекрасній вулиці Ентузіастів, простягаю мужчині.

— Не сумуй, якщо не знайдеш мене тут, — відповідаю. — Я повернуся. Бо ти теж прив’язав мене.

Усміхається. Бере ключі. Цілує-випиває мене до денця, а я прошу тільки, аби не сказав наостанок: прощавай.

— Поспи. Хай тобі насниться човен на воді, — шепоче Блек.

Я дурна! Дурна, щаслива, відважна. Не лягаю. Похапцем вдягаюся, план такий: іти за Блеком услід непомітно, настирно. Хочу знати його маршрути, бо спитати не наважуюся.

Блек іде порожньою набережною до залізного кільця в бетонній плиті, де рветься з мотузки прив’язаний човен. Дістає мобільний, і, хоч говорить тихо, нічна безлюдна вулиця дарує бонус: чую кожне слово.

— Агов, брате, не спи. Виходь на берег. Зараз прижену твій човен.

Дурна, щаслива, відважна, зупиняюся. Усміхаюся безтурботно і радісно. У щастя є ім’я — Блек. Варто просто довіритися йому, сісти в човен, не вагатися, не мордувати себе сумнівами.

— Невже він позичав човен тільки для того, аби холодного вечора натрудити м’язи і донести мене до дому хвилями, як на руках? — шепочу зачаровано.

Повертаюся додому, дурна, щаслива, відважна, обгортаюся бавовняним пледом, реальність шепоче поблажливо:

— Спи вже, дівчино.

Очі злипаються, і, хоч мріється не спати, все думати про Блека, згадувати його руки, очі, дивуватися щастю, — підкорююся, сплю. Сниться Брукс. Стоїть посеред галявини, вкритої травами-квітами, дивиться на мене сумними бурштиновими очима. «Брукс! До мене, дівчинко!» — гукаю. Брукс скавучить винувато, суне геть. У чорний ліс, який оточує квітучу галявину, а я йду за нею. Не хочу, але йду.

Пес не знав, яка сила поставила його на ноги. Від теплої води і червоного вина заснув міцно під парканом придорожньої їдальні, а коли вранці пробудився від гуркоту несподіваного весняного грому, то на автоматі підхопився на всі чотири — і нічого. Не впав, устояв. Підбіг до старої жінки, яка куняла на дерев’яному ящику: тихо підвивав, лизав її руки.

Стара жінка прокинулася, усміхнулася:

— Миколко, ти вже руки помив?

Відкрила сумочку, витягла з неї напівпорожню упаковку сосисок, дістала пару, простягнула псові.

— Не барися, снідай. На нас давно вдома чекають, — сказала. Та поки пес їв, із ящика так і не підвелася, наче спочатку мала отримати дозвіл від пса.

Пес наситився, пошкандибав до траси, знай оглядався на стару жінку: підвелася важко, повільно посунула слідом за псом. Пес зупинився, дочекався, поки людина наздожене його. Пропустив стару жінку вперед, наче розумів, що має бачити її, контролювати кожен рух, бо ще впаде, не встане.

Стара жінка трималася. Сунула і сунула, хоч кожен новий крок відбирав останні сили. Дедалі частіше пила воду з пластикової пляшечки, зупинялася на зупинках, сиділа, дивилася в одну точку, тихо бурмотіла щось собі під ніс. Пес дивився на знесилену людину зі своєї зграї і мав для неї тільки один рецепт зцілення: багато смачної поживної їжі. Та де її знайти? Про відважні напади на АЗС і згадувати боявся, але віднайшов іншу тактику, і коли попереду веселими парканами, бузком і вишнями означило себе село, пес кинувся до людей: скавучав жалібно, бігав навколо кількох бабів, що сиділи на лаві перед хатою при дорозі. І щораз відбігав до своєї старої жінки та повертався до бабів, заглядав їм в очі, ніби казав: згляньтеся, ось вона, моя бідаха, дайте їй їсти, дайте. І той номер би спрацював, тому що баби захитали головами, засовалися, попідхоплювалися з лави, лишивши на ній торби, пішли до старої жінки з колись елегантною шкіряною сумочкою. Одна баба попереду йшла, гукала на ходу ще здалеку:

— Бабусю, а ви хто? Не з Карпівки? Може, вам треба чогось?

Стара жінка на бабів глянула суворо, головою захитала.