Дашвар Люко - Ініціація

— Пішохідний перехід неподалік, — вимовляю.

Блек лише міцніше стискає мою руку, першим ступає на проїжджу частину шосе, веде непевну вертикаль у суцільній автомобільній горизонталі: крок, другий… Шаленію від страху. Мені б бігти геть, до іншої води, до джерел, кричати святій воді: «Він божевільний! Божевільний і хворий! Хоче, аби ми померли! А нащо?! Не хочу!» Суну слідом. У мізки б’є: то ініціація. Перевірка, іспит: чи буду поряд завжди? Я хочу! Але мені до біса страшно, і не розумію, в чому сенс. Зламати під колесами автівки кістки, хребет, голову? Скути себе в одне ціле диким страхом, відчайдушною зневагою до життя, хвалькуватою пихою? Не розумію його. Тільки одне: мене теж важко зрозуміти. Сама себе не розумію часом. І зараз, особливо зараз.

— Коли ви вже повиздихаєте, падли обдовбані?! — верескливо кричить нам з яскраво розмальованої малолітражки немолода пані. А я думаю не про те, що нині багато жінок за кермом, і сама би хотіла, навіть уявляла, як кермую маленькою «Мікрою». Жовч у мізки: сука! Просто сука! Не треба таврувати мене. Ти про мене нічого не знаєш!

— Пробка, — каже Блек, коли опиняємося на протилежному боці Набережного шосе, і тільки тепер помічаю: машини ледь сунуть. Так, пробка. Не помітила з переляку.

Кидаю на Блека швидкий ошелешений погляд, прошу тільки одного: хай не помітить мого страху! Хай повірить: ініціацію пройшла, назавжди в його житті. Удень і вночі, у пустощах і справах, і тут, у пробці. Та страх не йде, вчепився, тримає, і хочеться тільки одного — присісти, перепочити, бо ноги тремтять.

Блек щедрий. Мовчить, не ставить незручних запитань. Веде до Дніпра — дячить. Так несподівано дячить, що перехоплює подих, бо біля води — човен. Звичайний дерев’яний човен із двома широкими веслами. Блек першим заплигує до човна, простягає мені руку… Мені б сказати: «Та весна ж, холодно. Крига тільки нещодавно скресла. І вже темно. Хіба час для прогулянок на човнику? Ми куди? Уздовж набережної? Серйозно? Ми ж померзнемо. Я от уже…» Та в мізках — красива романтична картинка з телевізора: сонце, синя вода, човен, рипучі весла, двоє радісних, збуджених. Це про мене. Про нас. Прямо зараз. Довіряюся. Кладу змерзлі пальці в долоню Блека: уздовж набережної? Хоч на край світу! Блек допомагає мені вмоститися на носовій лаві човника, сам усаджується на середній, біля весел.

— Додому? — питає буденно.

Картинка прояснюється остаточно: і вже — сонце, і вода — синя, і закоханий хлопець хвилями, як на руках, понесе кохану додому. Реальність відмовляється вірити, їсть мозок: «Цей худий гребтиме аж до Лівого берега? Він часом не хворий на всю голову? Чи відштовхне човен від берега і тебе за весла всадовить? А човен… Човен цілий? Упевнена, що не потопитеся посередині Дніпра?»

— Так, додому, — відповідаю.

Страх не відступає. З Правого берега можна роздивитися хіба що далекі вогні Русанівки, і, щоби до них дістатися водою, треба перетнути Дніпро, оминути Венеціанський острів, повернути в Русанівську протоку, а там уже спасіння близько: можна і із човна у воду стрибати. Не страшно. Як не допливеш, так рибалки на берег витягнуть.

Блек щедрий. Дячить: за мій страх, за відчайдушну хоробрість бути поряд у божевільній пригоді. Не сіпає незручними запитаннями, дарує дивну подорож: веслує на середину Дніпра та все дивиться на мене. Відчуваю, хоч і не бачу його очей: темно. Темно, холодно, навколо зникли вогні: ми самі посеред розгойданого вітром чорного безмежжя Дніпра. Човник просувається вперед непевними стібками, наче невміла швачка намагається закріпити його нитками на воді, та хіба то можливо? Суденце зносить течією, весла знову і знову вирівнюють його, спрямовують до Лівого берега.

Блек утомився. Рухи стали повільнішими, рвучкішими. «Боже, дай йому сили, — плаче серце. — Хвилин на двадцять. Він же впорається за двадцять хвилин? Уже острів поряд — чорний, дрімучий…»

Острів поряд, і хочеться крикнути Блекові: «Давай зупинимося тут. Перепочинемо. А хочеш, далі я на веслах?..» Він ніби чує. Питає:

— Втомилася?..

Я?! Зіщулююся, щоби хоч якось зігрітися.

— Ні, — шепочу. — Просто хочеться…

— Чого?

«Твердого ґрунту! — б’є у мозок. — Опори, фундаменту. Щоб іти. До тебе…»

— До тебе, — кажу, не брешу.

— Іду до тебе, — відповідає.

Лякаюся до смертного жаху, ніби зараз Блек кине весла отут, посеред чорної води, підведеться, і від того човник захитається небезпечно і сильно, а він зробить до мене крок, обійме, щоб оволодіти… «Ні! — вчіпляюся в борти човника. — Ні, Господи! Додому, до берега! Скоріше б!»