Дашвар Люко - Ініціація

— Ні, — відказує Валентина.

Ставить переді мною таріль — макарони, котлета — і, поки я їм, тільки б уже мовчати, ковтати їжу впереміш зі сльозами, не ставити дурних запитань, нарешті починає говорити, говорити. Про те, що Діна півроку їздила на схід, фотографувала воїнів, потім удома малювала портрети. Що сімнадцять портретів віддала воїнам, а три… Три лишила в себе, коли дізналася: хлопці, яких малювала, загинули. Жінки їй казали: «Діно, треба віддати портрети рідним. Це ж пам’ять, шана». Та Діна затялася: ні. І ніхто не міг її переконати: змарніла, знервувалася. Та одного разу прийшла до квартири Валентини і сказала волонтерам: буде аукціон. Не простий аукціон. Діна виставить портрети загиблих хлопців. Щоб люди бачили, кому віддають і шану, і гроші. Ніхто Діну не підтримав. Обурювалися: то маніпуляція і гріх! Як можна продавати чужим людям портрети загиблих?

— Дійсно сумнівна ідея, — дивуюся.

— Діна їх не збиралася продавати. Хотіла, щоб люди дали гроші за право подарувати портрет загиблого воїна його близьким, — сумно відповідає Валентина. — Щоби той, хто найбільше не пошкодує грошей, відніс рідним портрет разом із зібраними коштами. Переконувала нас: людина познайомиться з сім’єю загиблого воїна і уже не забуде їх, не полишить, допомагатиме і надалі.

— Нічого не вийшло? — питаю самими вустами, бідкаюся подумки: Діна, Діна… Дивакувата щира Діна. До чого ж наївна твоя логіка! Яка безкомпромісна і жорстока! Як сама війна. А людям же страшно від того. Вони тут, у гібридному мирному житті посеред війни. Їм некомфортно та страшно брати до рук портрет загиблого воїна, йти з ним до його рідних, дивитися їм в очі. Це ж як долучитися до війни, до болю, страждань і втрат. Ніби відповідати перед сім’єю героя. А що казати? Вони ж тут, тремтять в ілюзорному мирі, збираються на вечірки, продовжують бізнес, почуваються цілком безпечно. Вони не хочуть торкатися війни, єдине, на що готові, — віддати гроші. Натомість отримати хоч щось для себе у комфорті столичного аукціону, з келихом шампанського в руці, під прицілом телекамер. Сама така. Навіть до військового шпиталю свого часу не дійшла, відкупилася.

…Нічого у Діни не вийшло. Розпродали з аукціону і килими, і тарелі від майстрів, а коли дійшло до портретів і Діна оголосила умови, усі захвилювалися, засовалися, забули про шампанське і бутери з кав’яром.

— Дуже обурювалися, — сумно усміхнулася Валентина. — Мовляв, Діна прагне популярності на крові.

— Що з портретами сталося? — питаю розгублено. Так шкода дивакувату вільну Діну.

— Лишила їх у себе. Сказала: «Все одно знайду людей, які захочуть не просто відвезти портрет, а й допомогти. Чим завгодно: грошима, справами, співчуттям, простою своєю присутністю. Повернуся зі Штатів, відшукаю таких людей».

Валентина дивиться на мене, питає раптом:

— А ти додзвонилася до неї? Про хлопця того розпитала?

— Ні, — відповідаю, наче тепер моя черга кидатися тим коротким «ні» на всі жінчині питання.

Вона заспокоює мене: тихими словами, гарячим чаєм зі звичайним хрустким печивом. Розмірковує про те, що серйозні розмови не варто довіряти телефонам.

— За тиждень Діна повернеться зі Штатів, зустрінетесь, і попитаєш, — каже. — Зараз її смикати нема сенсу. Певно, метушиться перед поїздкою, збирається.

— Коли вона відлітає?

— Даринка говорила, що сьогодні. Пізно ввечері.

Плани міняються. Підхоплююся, язик меле, що не зупинити:

— Засиділась у вас, забула про роботу. Мені ж доручили по Державному реєстру перевірити власника однієї квартири на Подолі. Ще сьогодні все маю з’ясувати.

— Хто доручив?

— Наша спільнота. Ми з корупцією боремося, — брешу відважно, бо з телевізора знаю: такі є. Значить, і я могла б серед них бути. Та краще не заглиблюватися в деталі.

Прощаюся з привітною господинею поспіхом, без «дякую, смачно». Біжу до дверей.

— Ромо-Розо! — гукає Валентина мені вслід. Ім’я звучить азартно дзвінко — аж вітер. Усміхаюся, озираюся до балакучої доброї жінки.

— А ти чого приходила, дитино? — питає, і мені раптом відчайдушно сильно не хочеться брехати їй.

— Погрітися, — признаюся.

— Іще приходь…

Їду на Печерськ із нахабним планом зруйнувати всі кордони, обнулити всіх охоронців, прорватися в резервацію, де на двадцять п’ятому поверсі мало б битися серце Діни, а в голові досі звучать слова балакучої жінки з Нивок. «Іще приходь», — сказала. І не зачинила за мною дверей.

— Вона ж не дівчинка вже давно, а така легковажна, — бурмочу розчулено.