Дашвар Люко - Ініціація

Невидимою голкою її доброта проколює мене наскрізь, як повітряну кульку, злість випаровується, лишаючи тільки відчайдушну спустошеність, і хоч хотіла сказати, що жінка легковажно поводиться, що в її квартирі двері весь час навстіж, що так і до біди недалеко, що світ злий і не простить того.

— Добре. Тобто… знаєте… — плутаюся, шукаю слова. — Я грошей заробила. Можу поділитися. Тобто не можу — хочу. Тобто… просто візьміть! Візьміть і не дякуйте, бо то коштує менше, ніж час, який віддаєте ви! Ви всі. І ще — дайте мобільний Діни! — Замовкаю, додаю фатальне: — І мій запишіть!

Третій день за вікном сонце. Третій день мій світ накрило важкою сірою ватою до обрію. Дінин мобільний не відповідає, і не дізнатися, не запитати хоч у неї: де мій мужчина? Так і не з’явився. Реальність знущається, сміється в очі: «Нічого не отримаєш! Нічого!» Хіба мені треба хоч чогось, крім нього?

Не вірю. Завмерла біля вікна — Кончіта! — вдивляюся у постаті чоловіків, що вони сунуть до під’їзду. Я ж упізнаю Блека здалеку?

Не йде. Третій день німої порожнечі змушує розглядати найжахливіші версії: викрали, вивезли за місто, вбили. За що? Ні за що: за мідну копійку, за кинуте слово, різкий рух, зухвалий погляд. За що нині вбивають? І завжди.

Спалюю страшні версії. Не вірю. Він живий. Несподіване відрядження: по роботі, в іншому місті занедужала мама, товариш потрапив у біду. Чи просто сам захворів: лихоманка, чоло вкрилося потом, суглоби ломить так, що не встати.

Поблажлива до мене версія перемагає, стає головною, і вже метушуся: як же так? Йому там зле, а я тут! Не з ним, а тут, у найманій квартирі! Товчуся, нічого не роблю, нічим не допомагаю. Хочу бути поряд: витерти піт із чола, дати ліків, гарячого чаю, обійняти, як зцілити. Поблажлива версія стає аксіомою, вимагає дій.

«Знайду його!» — присягаюся хтозна-кому. Хапаюся за одяг: збиратися, бігти. А куди?..

Вата опускається все нижче — нема повітря. Рву вату, рву, не відповідаю на настирливий Ульчин телефонний дзвінок. Вибач, Уляно! Не можу відповісти: вату рву, щоби дістатися повітря. Та й говорити нема про що. План такий! Побачу свого мужчину, тільки після цього віддам тобі флешку з нотатками діда Реформаторського. Отак і передай своєму коханому Тимуру! І мені по цимбалах, що він тебе доїдає докорами: сама на свою голову покидька знайшла. Я тут до чого?

Вата все нижче. Здається, вже ніякі зусилля не розірвуть її.

— Нічого не хочу! Нічого, тільки одну людину, — шепочу відчайдушно.

Вата розвіюється, розлітається, дає думкам дорогу. Думаю! Над власною думкою — все думаю, думаю. Що ідеї діда Реформаторського зачепили за живе, хоч і здаються цілковитим божевіллям.

Що змусили копирсатися у власній душі і мізках, і я мимоволі занурилася в себе, та висновок тих розвідок — банальний і до біса передбачуваний.

— Байдуже, хто я. Нічого не хочу, тільки одну людину, — повторюю.

Упевнююся. Така моя ідентифікація: я кохана. Кохана, і все в мені — тільки для цього. На повних сто відсотків. І моє тіло, і думки, і мрії, і життєві цілі, і увесь мій світ — тільки для кохання, для коханого. Абсолют. Альтернативи не існує. Адекватної заміни ще не вигадали. Гроші, успіх, задоволення, чесноти, агресивна самореалізація і пасивне зверхнє несприйняття агресивної самореалізації, філософствування хоч про окрему людину, хоч про весь білий світ, тваринна жага до життя, навіть лихоманка творення без любові — вата.

Роздивляюся відчайдушну, заплутану, як китайський ієрогліф, тезу. Не дивуюся. Знаю, що робити.

Герман! Маю знайти Германа. Герман — нитка, яка веде до Блека.

І ніби ніяких проблем. Ніби вирішила — і враз у нотаріальній конторі чи в побитій для ремонту квартирі на благословенному Подолі на мене вже чекає розгодований нотаріус із коштовним годинником на лівій руці. Зиркає на нього, дратується.

— А ти де?! Ось я! Заради тебе припхався! Пояснити, куди сам зникав, розповісти про Діну. І Блека.

Вірю. Бо не може такого бути, щоб мені — нічого, геть нічого, навіть однієї людини в неосяжному просторі. Світ багатогранний, різнобарвний, із позитивними побічними ефектами. Такими, як Герман, який щез, та заради мене, заради моєї любові об’явиться.

Вірю. Гарячково скидаю піжаму, в яку закувала себе на три дні. Виймаю з шафи одяг, та встигаю вдягнути лиш колготки і футболку, коли в двері — дзень!

Дзень!

Блек! Блек… І отака — суцільне щастя! — в колготках-футболці, а це знак, бо так само зустрічала Блека вперше, мчу до дверей, не дивлюся в дверне очко. Нащо?! У двері — дзень! Так звучить щастя.