Дашвар Люко - Ініціація

— Скоріше… — цокочу зубами не від холоду, від жаху.

Киває. Міцніше вчіпляється у весла. Човник оминає Венеціанський острів, повертає до Русанівської протоки. Вогні Лівого берега вже не примарні — реальні, близькі. Хто ж знав, що дивовижна казка про любов може стати такою страшною і водночас лишитися такою прекрасною? Уже не холодно. Страх пішов, посіяв у душі весняні квіти — порозквітали. Дивлюся в сірі очі, ніяк не розумію: що то було? Нащо?.. Який важливий іспит склали ми нині? Що довели самим собі?.. Що наш шлях — окремий, незвичайний, що ігнорує загальні правила та норми? Що йтимемо тільки тими дорогами, які оберемо самі? А я? Обиратиму? Чи піду козенятком на повідку слідом за ним: у воду, в пекло? Я хочу того чи ні?

Питання заливають душу. Розпитаю. Обов’язково розпитаю Блека, бо він же не піде? Після такої пригоди не може піти! Лишиться зі мною назавжди. І страх. Знову страх. Ми підійдемо до дверей моєї квартири на вулиці довірливих, як я сама, Ентузіастів. Блек зупиниться, проведе долонею по моїй щоці. «Ромо-Розо… — скаже сумно. — Прощавай, красуне». — «Так то була божевільна метафора? Втілення твого уявлення про прощання? — розридаюся. — Ні! Не хочу!» — «Не тримай мене, — відкаже. — Обіцяєш?» — «Не триматиму! Не триматиму! Не триматиму!» — правильна відповідь відбиває в голові чечітку. Божуся собі: не триматиму, не попрошу залишитися. Скажу щось пусте: про човен, який Блек легковажно прив’язав звичайною мотузкою до металевого кільця на Русанівській набережній, про холодну весняну ніч, яка принесе теплий весняний день, про те, що сонце завжди ховається за лаврські куполи, як людині хочеться сховатися за могутністю Бога.

Сходи ведуть до квартири на вулиці Ентузіастів.

Блек утомлений, світлий.

— Не йди… — шепочу.

— Як можу піти? Ти прив’язала мене, — відповідає, веде долонею по моїй щоці: на зап’ястку хитається металевий якір на джутовому ланцюжку.

Простір заливає світлом. Таким сліпучо-нещадним, що при ньому, здається, соромно і недоречно зривати з себе одяг, падати на диван хрестом, розкинувши руки, ніби відкривши душу. Ми під прицілом невидимих телевізійних софітів, контрастні, позбавлені нюансів і напівтонів: все гранично чітко, логічно та зрозуміло — гола жінка, голий мужчина. Рухи позбавлені делікатності та плавності, звуки не мають ознак слів, очі бачать тільки очі, дійство стає сутністю: його не зупинить натовп цікавих, які завжди збираються подивитися чуже кіно, йому не завадять раптові природні катаклізми та зміна локацій. Тіла народжують любов, пишуть на зім’ятих простирадлах її історію. Обіцяють: далі буде. Не колись — просто тут і зараз. Дайте лиш поніжитися в післясмаку бурхливої пристрасті, в уяві пережити її знову, знову, знову. Дайте час повернути собі слова, навчитися вимовляти їх, аби прошепотіти щось прекрасне і пусте.

— Кави?..

— Кава не врятує, — усміхається Блек. — Я зголоднів.

Не вдягаємося: знаємо, що стане потім. Тепер я диригент. Розстеляю на підлозі великий бавовняний плед: стіл і нудні стільці не для нашої трапези. Сонце, вітер: у нас пікнік. Розкинемося на пледі, як на траві, жуватимемо бутери, запиватимемо кавою, не відводитимемо очей одне від одного, а потім повернеться дійство — кава і бутери стануть зайвими, і ми втамовуватимемо спрагу одне одного прекрасно довго і виснажливо. До нескінченності. Аж поки знову не захочемо бутерів. І кави.

— Ранок… — шепоче Блек під ранок, коли не лишається нічого: ані сил, ані кави і бутерів.

— Наш, — додаю головне.

Дивуюся: як же мало слів. Лунають, наче краплі, що лишилися після рясного дощу на дахах і тепер сповзають повільно, зрідка, та коли падають — аж грім від них. І хочеться затулити вуха, щоби не чути. Добре, що мало слів. Він сказав: «Ти прив’язала мене». Оце й усе, що хотіла знати. «Хіба? — штрикає реальність. — Розповісти мужчині хотіла, чому не називаєш його Блеком. Що — тяжко в брехні зізнаватися?» Та ні, думаю, не тяжко. І брехні нема. Чи зневірилася в тому, що Бог є, поки чекала? Хтозна. Блек прийшов, значить, і Бог є, бо Бог є любов. І раз я Рома-Роза, він — Блек Богом даний. Мій Блек-Богдан. Чи Богдан-Блек. А краще — просто Блек, бо так бачу… Усміхаюся: де і поділися наміри розпитати Блека про Діну, про Германа. Нащо вони мені тепер?..

— Ромо-Розо, заплющ очі.

— Що станеться? — слів стає більше, більше. Думаю: тільки б слова не викривили наш дивний, щойно народжений світ.

— Дивитимуся на тебе, — каже Блек.

— Довго?