Дашвар Люко - Ініціація

— Люблю Рафаеля, — сказала я тоді.

— Чому?

— Не знаю. Може, мені шкода його. Помер у тридцять сім. Як Пушкін.

— Може, Рафаель здогадувався, що ніколи не перевершить Мікеланджело Буонаротті? Тому і згорювався.

Пізнаю. Констатую приголомшено: дихаємо одним повітрям, розуміємо одне одного без слів, та любимо різні речі. Мені б музика — як динаміт, кіно — як ніж хірурга, а книжку під назвою «Небо не так уже й високо» читала класі у восьмому: Ромка подарував на Восьме березня. Мої історії — Борхес, Лорка, Маковей. Моя печаль — Кафка. Моє світло — Бабель, може, тому сірі очі Блека сяють мені азартом Бені Крика.

Мій мужчина — ще не розгадана, ще не пізнана таємниця. Тим сильніше хочеться запитати, коли з’являється так несподівано, що на мить усі судини в моїй голові спазмуються, не даючи й дихнути:

— Де ти був? Чим займався?

Боюся зурочити, мовчу. Намагаюся прочитати по очах: блукав-думав? Зустрічався з друзями? Працював? Хто твої друзі, радосте моя? Обіймаю. Бачу якір на джутовому ланцюжку — хитається на зап’ястку мого мужчини. Питання відпадають — прив’язала. Тільки мій. Чого ще?..

Реальність кепкує:

— Оголосити весь список? Та прошу! Гроші закінчуються! Зателефонуй уже пані Оксані з контори «Кресало», чи сподіваєшся, що тебе там довіку чекатимуть?

— Сьогодні ж! — погоджуюся.

— Флешку і зошит дідові віднеси! Скільки можна зволікати? Дід і помре, поки його маячня світ побачить. Другу флешку обіцяла Уляні віддати. Не боїшся, що бойфренд її вже догризає?

— Так! Сьогодні ж віднесу, — аналізую. — Ні, завтра! Сьогодні зосереджуся на головному. Зустрінуся з «Кресалом».

— А волонтери?

— А що волонтери? — обурююся.

— Схаменися, дурепко закохана! Згадай, що обіцяла Валентині привести загін альтруїстів, натомість сама зникла.

— Не зникла. Важливі справи маю. По-перше, Герман, — пручаюся. — Доведеться все ж знайти нотаріуса, бо знову сняться ті кляті двері. Чому мене й досі мордує уривок старого страшного сну?

— Бо так і не розгадала: ані сон, ані загадкового Блека, — констатує реальність.

— Як можна порівнювати?! — обурююся. — Уривок сну не піддається осмисленню, бо не можу згадати весь сон, а без контексту будь-які версії заздалегідь хибні. Блека просто не поспішаю розгадувати, бо наша історія тільки народилася. У мене є ще час. Попереду — вічність!

— Спитай у Блека про Германа!

— Нащо? — лякаюся раптом.

— А чому сполошилася? Боїшся?

— Чого мені боятися?

— Що те єдине запитання відкриє одразу дві таємниці: і долю Германа, і сутність Блека, — відказує реальність.

Завмираю, втуплююся поглядом в одну точку. Відчуваю запахи, яких немає тут, у квартирі на вулиці Ентузіастів: запах свіжої гарячої крові, і хоч не знаю, як пахне свіжа гаряча кров і чи пахне взагалі, не сумніваюся — то запах крові. Збуджує, вимагає рватися вперед. Підхоплююся рвучко. Завмираю, бо перед очима — терези. На одній чаші розкриті таємниці зяють відкритими ранами, на іншій — моя дивна історія про човник, у якому двоє відважних вигадали свій світ.

— Ромо-Розо… — Блек поряд. Обіймає, пригортає до себе. — Що тебе тривожить, дівчинко?

Моя дивна історія набирає небаченої ваги, чаша з нею опускається дедалі нижче — ніяким таємницям не перемогти. Торжество кохання очевидне, та незрозуміла потреба змушує вивільнитися з обіймів свого мужчини, наче після простої думки про те, що одне запитання розкриє одразу дві таємниці, маю терміново шукати безпечне місце. І воно не тут, не в обіймах Блека.

— На мене чекає «Кресало».

— Тебе це тривожить?

— Ніяких емоцій.

— І дарма. Змусь їх дати вогонь.

— Мені вистачає свого. Нашого.

— Так запали їх своїм огнем.

— Спробую.

Блек усміхається, знову пригортає мене до себе:

— Чекатиму.

— Ніколи не переставала! І зараз! — відказую раптом так гірко, що аж би плакати.

Моя незрозуміла, як таємниця, гіркота вражає Блека стовідсотковим влучанням. Відсторонює мене, роздивляється з тривогою.

— Не йди, — каже раптом наполегливо. — Тобі не потрібне те «Кресало».

— Чому?

— Не знаю. Так відчуваю. Не йди!

— Чому я нічого не відчуваю? — брешу, бо відчуваю. Єдине питання, яке може розкрити одразу дві таємниці, жене геть.

— Може, ти плаваєш не так глибоко, як я? Ближче до поверхні, — припускає він.

— До повітря, — уточнюю.

Блек дивиться на мене вже не так, як небайдужий поціновувач би дивився на Мону Лізу: вдумливо, серйозно.

— Ти така незбагненна, Ромо-Розо.