Дашвар Люко - Ініціація

Більш приголомшливого компліменту ніколи не чула. Надихаюся, наповнюю натхненням легені.

— Тоді… піду? — питаю обережно.

— Добре, йди.

Блек уже спокійний. Усміхається, прибирає пасмо волосся з мого чола. Насторожуюся: чому він заспокоївся? Відважно перетинаю червону лінію. Уперше за співіснування в нашій дивній історії. Торохчу, де і слова беруться:

— А… ходімо зі мною? Швидко повернемося. Офіс «Кресала» майже в центрі, біля залізничного вокзалу. Можемо разом піти на зустріч або почекаєш. Такий день. Сонце, вітер. Гуляла б до ночі.

— Ромо-Розо…

— Ні? Чому?! — пручаюся, вдруге перетинаю червону лінію.

Дивлюся на свого мужчину розгублено. Блек має відповісти різко, бо навіть прекрасна казка може бути страшною і відвертою, бо існування поза реальністю не передбачає брехні. Скаже: «Сама подумай, Ромо-Розо. Наша історія по-справжньому почалася тоді, коли ти пішла за мною, а не я за тобою. Так буде і надалі. Ти рубатимеш реальність на окремі справи і повертатимешся до мене скоріше, ніж тобі самій хотілося б. Питатимеш себе — чому? Чому знову і знову рвуся до нього, тому що інколи тобі захочеться самотності. Та в самоті… Навіть у зручній самоті посеред справ-людей ще ясніше розумітимеш, наскільки порожнє твоє існування, коли ти не йдеш за мною…»

Не засмучуся, ні. Знову перетну червону лінію, бо в телевізорі, навіть у найдивовижніших історіях, глядачам пояснюють, що саме герой ховає глибоко в душі, а я вже готова… Готова розібрати власну історію на складові, аби перетворити її на публічну реальність. Тому скажу: «Так і є! Не можу без тебе, не хочу. А ти? Ти без мене можеш?!» Блек відкаже: «Хіба сама не відчуваєш?..» А я признаюся: ні! Не можу розгадати його. Тільки віра і надія. І так страшно, що кожен раз, коли він іде, прощаюся подумки. Блек усміхнеться: у нас вічність і цілий світ. А я не здамся, бо готова… Уже готова вбудувати нашу історію в реальність. Аж схлипну: цілий світ? Чому ж він панує лише тут, у чотирьох стінах квартири на вулиці Ентузіастів? Чому не виривається назовні нестримною різнобарвною радістю? Невже нашому світові судилося існувати лише там, де немає людей, і той страшний похід на човні порожнім чорним Дніпром — то наша вічність? Не хочу! І човен не хоче! Не бачить нескінченного простору, наштовхується на стіни знову і знову! Скоро зламається! Потоне! І я помру без тебе. А ти? Помреш? Отак вихлюпну все, замовкну, дивитимуся своєму мужчині в очі: помреш? А він… не захоче помічати реальності, занурить мене в нашу дивовижну історію, бо відкаже: «Ми житимемо вічно». І тоді я кричатиму. Кричатиму: «Чому?! Чому ми житимемо вічно?!» А він скаже: «Бо я навчу тебе розсувати стіни…»

Дивлюся на Блека: так і буде. Стіни, може, і не розсунуться, та уявна наша розмова зараз стане реальністю.

— Сама подумай, Ромо-Розо… — каже Блек, наче починає читати з папірця.

Дивлюся на нього, серце зупиняється, бо констатую приголомшено: стін нема, дому нема, простір. У світлому безмежжі — тільки він, він один.

— …Поки висікатимеш вогонь зі свого «Кресала», я встигну приготувати вечерю, — продовжує Блек буденно.

— Вечерю? — дивуюся, перепитую, мов дурна.

— Формально — вечерю, по суті — пікнік. Підемо до ріки?

— До ріки?

— З набережної краще видно, як сонце ховається в лаврі.

— З набережної? — мене заклинило. Перепитую, ніяк не можу прийти до тями: Блек так просто виштовхує нашу історію з чотирьох стін назовні, так упевнено перетворює мої мрії на звичайну реальність. А я думала — мені за те битися.

— З набережної, — усміхається. — Прихопимо плед, розкинемо його на траві. Хліб, сир, вино. Їстимемо свіжий хліб і гострий сир, запиватимемо червоним вином, дивитимемося на сонце та хрести. Гармонія? Ні! Чогось не вистачає.

— Чого? — шепочу самими вустами.

— Риби. Куплю велику рибину. Розріжу на шматки, засмажу. Так! Риба потрібна. Згодна?

— Не знаю, — відповідаю обережно, бо насправді знаю: риба поряд із хлібом-сиром-вином видається недоречним додатком, який зруйнує будь-яку гармонію.

— Я знаю, — упевнено відказує Блек.

— Але на набережній… Там же люди, — мені хочеться оперативно перевести розмову в інше русло, тільки б і далі не розмірковувати про рибу, і логіка моїх мордувань проривається дурнуватими сентенціями.

— Хіба вони заважатимуть? — питає Блек.

Шаленію від радості. Крила, вітер, сонце. Аж забагато вітру — задихаюся, збуджено дивлюся на свого мужчину: нікуди не піду! Не хочу! Яке ще «Кресало»? Мені би тільки з Блеком бути, поряд. Чого хоче? Різати хліб, сир, дохлу рибину? Допомагатиму! Плутатимуся під ногами, заважатиму, сміятимуся і цілуватиму, цілуватиму, цілуватиму.