Дашвар Люко - Ініціація

«Ні, вона не була помічницею депутата, — думаю. — Швидше за все, в торгівлі працювала…»

— …і створення розгалуженої мережі наших регіональних осередків, — завершує думку пані Півник.

Якби не гонорар, і 50 % якого кардинально покращували мій життєвий рівень, я б зі співчутливою щирістю попрацювала екскурсоводом. Повела б пані Півник до справжньої громадської організації, і пані зрозуміла б: балакучій Валентині не спало б на думку писати статут для того, аби відкрити для волонтерів двері своєї небагатої квартири на Нивках.

— Завтра замовлю для вас постійну перепустку, — чую голос пані Півник. — Заберете в охорони, коли прийдете наступного разу.

— Добре, — відповідаю.

Добре? Із Жилянської задумливо повертаю до ботанічного саду, від нього прямую в бік Володимирської, жалію бідну немолоду жінку. Як не пожаліти? Усіх людей люблю. І пані Півник, бо вона навіть не уявляє, як тяжко їй доведеться поповнювати свої персональні золотовалютні резерви: приниженням, сумнівними компромісами, дрібними крадіжками і відвертими махінаціями, відсутністю власної думки, чи ще гірше — цілковитим нехтуванням власною думкою.

А власні думки того не прощають, гризуть душу.

Мені простіше. Не підписалася під ідеями нової контори. Технічний працівник: виправлятиму граматичні-стилістичні та інші помилки, виструнчуватиму розхристані тексти тіньових натхненників публічного «Кресала», ліпитиму слогани і заклики, тексти пропагандистських листівок і роликів, якщо, звісно, дійде до роликів і справжні хазяї «Кресала» не припинять його формальної показної активності, як телевізійники в середині сезону зупиняють провальний серіал.

— Відколи тобі подобається бути сліпою? — кепкує реальність.

Не гніваюся. Усміхаюся.

— Відколи ти так оперативно реагуєш на мої потреби? — відказую, бо грошовита робота в «Кресалі» виникла саме тоді, коли питання про їсти-пити-платити могли б суттєво попсувати мою дивовижну історію. А тепер усе прекрасно. Можу і далі пливти з Блеком у хиткому човнику посеред безмежного заселеного простору. «Люди не заважають», — сказав мій мужчина.

Змінюю масштаб: реальність не заважає! Не в силі заборонити мені бути щасливою. Знаю, як буде: бездумно і байдужо пробігатиму очима піднесені, з претензією на істину в останній інстанції тексти «Кресала», редагуватиму їх бездоганно зі стилістичної точки зору і знай товкмачитиму собі: не заглиблюватися, не заглиблюватися в сенс! Небезпечно!

— Хіба вийде? Уже відчинила ті двері, — нагадує реальність, та щастя купатися в коханні нівелює решту небезпек.

— Упораюся. Реальність не заважає! — повторюю затято.

Уже на Володимирській, біля Золотих воріт, зупиняюся, бо тільки зараз жаль до нещасної і, певно, дуже самотньої пані Півник відступає. Роззираюся: куди я йду?.. Невже ноги тягнуть на Поділ? А навіщо?

— Бо звикла шанувати час, — констатує реальність. — Бо знаєш: на вулицю Ентузіастів краще повернутися надвечір, коли Блек завершить приготування вечері-пікніка, аби вразити тебе, і ти не пропустиш миті радості здивуватися, надихнутися і вкотре пересвідчитися у надзвичайності історії твого кохання. Бо розумієш, час до вечора слушно використати хоча б для того, аби віддати борги чи врешті розгадати таємниці, які наповнюють тебе, ніби чужі окупували душу, бо то нестерпно і прикро, коли в тобі живе щось не відоме тобі самій.

— Герман… — шепочу. Встигну змотатися на Хорива. Логіка проста: ще раз спробувати випитати в будівельників контакти нових хазяїв цілого поверху в старовинному будинку. Від нових хазяїв отримати відомості про зниклого нотаріуса і, якщо той іще живий, поставити Германові одне-єдине запитання: яку людину він так боявся побачити мертвою в коридорі висотки на Печерську?

— А планувала потішити діда Реформаторського, — нагадує реальність.

Знічуюся, пручаюся: дурні плани! Не піду до діда! І на Хорива зайве повертатися. Не зараз, бо зараз хочу до Блека! Дохлу рибу смажитимемо разом, і це не забере ані радості, ані збудженого натхнення. І хоч сон — із моєї історії, бо точно не з реальності, вистачить сил не думати про нього, як про реальні зобов’язання і борги. Сьогодні особливий день. Надвечір Блек скаже: «Ромо-Розо. Кохаю тебе…»

Хочу до Блека. Викликаю до Золотих воріт таксі.

— На Лівий берег? — перепитує чемний таксист.

— Давайте спочатку на Хорива, — бовкає мій клятий язик.

Центр стоїть. Автівки тужать у пробках, наповнюючи і без того брудне повітря прикрими викидами.