Дашвар Люко - Ініціація

Очі в землю. І сама не бачу, як ступаю на проїжджу частину. Вищать гальма. Гримають дверцята авто. Розлючений чоловік шарпає мене.

— Здуріла, коза?!

— Сам козел! Ви всі козли! — шепочу у відповідь.

Вириваюся. Суну геть. Лиш зиркаю на людей, бо і вони всі дивляться на мене. Дивляться! І які в них злі очі! Скільки зловтіхи в тих очах!

Мотаю головою: відчепіться! І бачу Ульку. Вона йде до метро: тягне важкий рюкзак на горбі. От і ціль. Не знаю нащо, але йду слідом. Не боюся, що Улька раптом зупиниться, озирнеться, побачить мене. І що? Іду. Тільки думаю, що в Ульки не лишилося грошей на таксі, тому — метро.

Не встигаю втиснутися в один з Улькою вагон, людський потік вносить до іншого, та мені байдуже: точно знаю, де вийде.

— Станція «Лівобережна».

Виходжу, бачу Ульчину спину з рюкзаком на плечах. До коворкінгу біжить? Нові гроші для нашого, одного на двох мужчини заробляти? Однаково. Лава на пероні порожня. Моя? Падаю, мозок констатує: думок нема. Ніяких. Ані розпачу, ані обурення і гніву. Тільки чорна порожнеча.

— Посиджу, — шепочу. І так сиджу.

Перон «Лівобережної» функціонує, ніби під впливом місяця: ось порожньо, ось приплив — поїзди, люди, і знову порожньо — відплив. Сиджу. Сонце вже підкрадається до обрію. До мене підсідає старий безхатько. Косує.

— Дай… на цигарки.

Мовчу. Дістаю з сумки гаманець. Завмираю. Раптом вигрібаю з гаманця кілька крупних купюр.

— Пом’яни.

— Кого?

— Людей.

— Яких людей?

— Усіх.

— Нащо?

— Померли, — шепочу.

Підводжуся рвучко, наче хто підкинув, бо знаю: коворкінг ще не зачинений.

…Улька працює зосереджено, швидко, але боковим зором бачить, як я підсаджуюсь. Кидає роботу, повертається до мене всім корпусом, роздивляється з цікавістю.

— Ну все, ти пропала навіки! — констатує із прикрістю.

— Чому?.. — питаю самими вустами.

— Бо не приходиш! Що? Він — усе? Так?

— Прийшла ж.

— А працювати не збираєшся. Думки тільки про нього? Хоч скажи! Який він, твій Блек?

— Чорний, — шепочу.

Улька дивиться на мене здивовано. Пофіг! Дістаю флешку, кладу перед нею.

— Тут дідова маячня.

— Нарешті!

— Так, нарешті, — слова вилізають із рота, як нудний фарш із м’ясорубки, та Улька на своїй хвилі: не помічає мого збентеження. Відкладає флешку, смикає за плечі.

— Ну, ти чого? Чого? Я тут сумувала без тебе!

— А я… жаліла тебе, — відказую.

— Чому?

— Бо ти… — І сто думок у голові, сто злих думок, та язик видає своє: — Бо ти вкалуєш, аби не вкалував твій мужчина.

— Ще й як він вкалує. Чи думаєш, творити — то як цвяхи вбивати? Ти просто не розумієш! Я кайфую, що можу допомогти йому.

— У чому?

— У творенні. Тимур — геній. Справді! Зараз затіяв дивовижний перформанс. Каже: «Маю через це пройти, це надихає…» І дійсно ожив. Літає.

— Що за перформанс? — питаю безпорадно.

— Тимур каже, що феноменальний, грандіозний і непередбачуваний. А я думаю: щось пов’язане з морем, вітром. Човен у товариша позичав, сьогодні рибину купив. І носить якір на зап’ястку.

— Тебе не запрошував подивитись на свої «художества»?

— Просилася, — щиро відказує Улька. — Та Тимур каже, що має дійти до стадії творчого екстазу, до точки кипіння, до осяяння і просвітління. Після цього покаже.

Он як!

Сил нема. Нема! Мовчки встаю, суну геть. Улька здивовано дивиться мені услід, зривається, доганяє.

— У тебе все в нормі?

— А що таке «норма»?

— Вибач.

— Не вибачайся. Я все ще жалію тебе, Улько, — шепочу, вириваюся з коворкінгу на повітря і тільки тут, у синьому вечорі біля чорної води Русанівської протоки, зрештою розумію, що нізащо не повернуся в квартиру на вулиці тупих довірливих Ентузіастів! Не сьогодні. І, певно, вже ніколи.

— Час віддавати борги, — шепочу. Вдивляюся у лаву біля під’їзду будинку старого дідуся Реформаторського, та лава порожня.

Помер? Думка не викликає ані жалю, ані хвилювання. Помер?.. Може бути. Стукаю у прості, оббиті дерматином двері, шкодую, що вони зачинені. А раптом тут, за цими дверима, моя мертва людина зі сну? Я б штовхонула двері, побачила б те нарешті, і хоч би одна загадкова невідступна думка відпустила. Та двері зачинені.

Стукаю, стукаю, і аж лякаюся, коли двері раптом тихо відчиняються.

— Василю Івановичу, вже спали? Отакої. А я нарешті закінчила опрацьовувати ваші тези. Подумала, що маю одразу вам віднести. І зошит, і флешку. Друга флешка вже в Уляни. Відтепер із нею контактуйте. Вона розкаже, як поширить вашу працю.

Дідусь слухає, мов зачарований. Застиг у дверному отворі, худенький, слабенький, тільки очі ясні.