Дашвар Люко - Ініціація

Фантазії тьмяніють, опадають на землю дрібним сірим дощем. Холодно. Дивлюся на світло, що лине з вікон моєї квартири на вулиці Ентузіастів, і так усе ясно в тому світлі. Серце переповнюється відразою і огидою, наче варто лиш підійти до Блека, варто доторкнутися чи просто подивитися йому в очі, як заражуся від нього смертельною хворобою, від якої ліків немає. Ще не вигадали.

Ненавиджу!

Суну геть Дніпровською набережною до метро. Прощавай, Лівий берегу! Мені на Правий, бо він правий, і всі там: мама, тато, а на Нивках — прекрасна жінка Валентина. Постукаю посеред ночі — не прожене, прихистить. Не випитуватиме, що сталося. Хіба що запитає: «Ти голодна, Ромо-Розо?..»

Рома-Роза — це хто? Хіба я?..

Метро поряд, ще встигну на останній потяг, та ноги несуть під міст, у бік Русанівських садів. Там, на старій орендованій дачі, скніє мій нещасний самотній брат з двома ротвейлерами. Він теж Рома. Як не спить, то спитаю: «Брате, скажи, як це — бути Ромою? Ти відчуваєш, що ти — Рома?» А як спить — стукатиму, поки не попрокидаються всі живі душі на Русанівських садах.

— Довго брьохатимеш! — кепкує реальність.

— А куди поспішати? У мене в запасі — вічність… — плююся словами, та годинний похід темрявою висмоктує останні сили, тож, коли зрештою дошкрібаюся до старої хатини, яка прихистила брата з собаками, сил грюкати у ворота немає.

Штовхаю хвіртку, дивуюся: відчинена? Іду двором до темної хатини, торкаюся дверей, і вони тихо прочиняються. Завмираю. Жах леденить. Це ті двері? Двері зі сну? Розчахну їх зараз, аби пересвідчитися: всередині мертва людина?

— Ромко! — лякаюся на смерть, щосили штовхаю кляті двері, забігаю до хатинки.

— Ромо! — метушуся темним простором, заглядаю у всі кути. — Ромо…

Нікого.

А де брат? Де Брукс і Брайан?.. Щезли? Як Герман? Як я для Блека і він для мене? Як усі для всіх?

Сумка. Не тримала б стара жінка в руках колись елегантну шкіряну сумку, Павло Перегуда не зацікавився б так сильно новою сусідкою, яка оселилася на хуторі восени 2016-го. Люди тут час від часу з’являлися. О теплій порі кілька хат окупували галасливі дачники, о холодній волоцюги шукали прихистку в якійсь із покинутих осель, а баби з найближчих до хутора сіл і влітку, й узимку мчали до Павла на хутір по допомогу, бо все Перегуда вмів: і насос полагодити, і дах відремонтувати, і паркан підрівняти, і зорати, і дерева попиляти, і на дрова їх порубати. Баби все дивувалися: чому хазяйновитий чоловік із сином не переберуться в село, а лишаються на хуторі, де взимку крім них ані душі? Павло ще не старий — років сорок із гаком на вигляд. Сина Валєрчика скоро до армії час відряджати. І що потім? Лишиться сам-один на хуторі? А нащо? У селі ж краще. Газ. Асфальт. Люди поряд. Жінку б собі знайшов, міркували розсудливо, бо за такого б кожна пішла. З лиця хоч і непримітний, очі уїдливі, а сили в руках — доста. Роботящий. Не п’є. Геть не п’є, а то для сільських бабів — сумнівна чеснота, бо за свою роботу Перегуда пляшку не приймає. Грошики йому давай. Наскладав уже, певно, тих грошиків. Тракторець уживаний купив, «Ниву» з причепом має, чималу майстерню на подвір’ї зорганізував, а по тому подвір’ю не тільки кури бігають. Коняка нестара в стайні, кількадесят кіз. Кажуть, молоко козяче задорого продає. Жили б на хуторі поряд із Перегудою живі люди, сільські баби все знали б про Павла: і з ким лягає, і коли прокидається, і чому сам Валєрчика виховує, і куди його дружина поділася. Та хутір уже років двадцять як помирав. На початок двотисячних із півтора десятка обійсть живими лишилися три: Перегудине та двох дідів — Оверка й Івана, хати яких тулилися до лісу. П’ять років тому діди померли, і Павло з Валєрою лишилися останніми постійними хутірськими житцями. Поралися по господарству, не відмовлялися від найбруднішої роботи, до дачників у приятелі не пнулися, тому поява нової хазяйки в хаті біля лісу аж ніяк їх не здивувала.

— Значить, Оверкові діти батькову хату дачникам продали, — розсудив Валєра ввечері, коли потомилися вкрай, сиділи біля столу, рубали макарони з ковбасою.

— Тільки дурний хату під зиму продає, — відказав Павло. — Дачники навесні щедрі.

— Значить, за копійки продали. А там же землі…

— В Оверка піч зі старовинної шамотки, — нагадав синові батько, бо нагоди заробити ніколи не пропускав, вже не одну піч разом із сином розібрали. Знали: тільки деякі дачники зберігають у куплених сільських хатах автентичність, а більшість псує їх ремонтами, шпалерами. І передусім намагаються здихатися старих печей і грубок.