Дашвар Люко - Ініціація

Дивлюся в очі Толі Овчаренка. Це простіше: портрет стоїть на тумбі, навколо нього — просто обійняти і плакати! — штучні квіти, пластикові янголи. «Літо ж! — дратуюся. — Могла б і живі квіти біля синового портрета поставити! Чи вже гроші закінчилися?» Підозри і сумніви ще не відпускають.

— Ти ж прийшла перевірити, як я допомогу витрачаю? — Альонка — реалістка.

Хвилин за десять зі спаленьки спочатку виходить кістлява Карина з мискою. Прямує в бік ванни, виливає воду, бурмотить, що баба миється частіше, ніж сама Карина! Потім з’являється Альонка з брудним памперсом. Демонструє мені:

— І так — двічі на день. Ще є питання?

— Слухайте, я прийшла зовсім не для того, аби влаштовувати вам перевірку… — не встигаю закінчити фразу.

Встрягає кістлява. Уже повернулася до вітальні, гукає:

— Альон! Бабину тачку їй покажи.

— Яку ще тачку? — дивуюся.

— Реальну тачку! Чотири колеса, двигун, шкіряне сидіння!..

— Зараз! — Альонка всміхається, підхоплюється, вибігає на кухню, за мить повертається: сидить в інвалідному візку з двигуном, керує ним, намагаючись втрапити у вітальню та не врізатися у двері.

— Ви купили візок для бабці? — підозри не зникають, бо і такі витрати видаються незрозумілими, позбавленими логіки.

— Яка ж принцеса без карети?! — глузує Альонка.

— Чуєш, — Карина штовхає мене ліктем, гигикає, — ми з Альонкою дні три самі на ньому каталися. Голубів і котів ганяли.

— А бабця каталася? — підозри посилюються, муляють.

— Як? Вона труси сама не натягне, не те щоб кнопки натискати, — Альонка зупиняє інвалідний візок біля столу, так і сидить у ньому, розповідає: — Всаджую свою принцесу і сама її катаю. Вхоплюся за ручки та штовхаю. А що робити?

— Не знаю, — відповідаю холодно. — Може, думати, перш ніж так безглуздо витрачати гроші? Нащо ж було купувати дорогий візок з двигуном, якщо ви використовуєте його як звичайний?

Альонка не знічується. Роздивляється мене зухвало.

— Слухай, Рома з Розою! Думаєш, ти перша, хто до мене з допомогою приходив? І до тебе були, і після тебе!

— Та невже? Бачу, прямо черга стоїть, — не втримуюся, нахабнію.

Встрягає кістлява Карина. Повертається до мене корпусом, і мені ввижається металевий звук при кожному її русі.

— Гальмуй! Добре? — кричить мені.

Заводяться, молотять слова на порох одна поперед одної, і за п’ять хвилин їхньої збуреної балаканини дізнаюся, як дорогий візок привернув увагу якогось Божка, що він бог і цар на базарі, всі ятки скупив, у тому числі і ту, на якій Альонка з Кариною по черзі торгували пральними засобами. Як підкотив Божок до Альонки і каже: «Є два варіанти. Перший: саджай бабу у візок і відправляй милостиню просити. Домовлюся про прибуткове місце поблизу Контрактової площі. Вісімдесят відсотків — мої! Навіть транспорт дам: вранці бабу забиратимуть, увечері привозитимуть, удень за нею приглянуть. Тобі ніякого клопоту і купа грошей. Варіант другий: береш портрет сина і сама на точці стоїш. Мої відсотки незмінні — вісімдесят! Бо мені ще доведеться платити за оренду точки».

— Без роботи залишилися через того Божка. Обидві! — психує Карина. — Бо Альонка його послала, а я ще й дулю показала.

Втрачаю точки відліку. Не розумію, хочеться бігти геть.

— Так ти чого прийшла? — смикає мене Альонка. — Тобі чек на візок показати? А нема! Я його не в магазині купувала. У тітки одної. У неї чоловік помер, от вона і продавала задешево. Можу тобі телефон її дати.

— Я б сказала, чому прийшла. Якби ви хоч на мить замовкли і дали мені змогу сказати, — відказую.

Замовкають. Зиркають: кажи!

— А бабця де? — вихоплюється.

— Спить. Вона завжди добре спить, коли покупана, — відказує Альонка.

— Я б могла погуляти з нею. — Ще одна дурнувата ідея народжується несподівано, та видається справжнім осяянням. Уже плету ланцюг: бабця при тямі і здоровому глузді. А хижа Альонка додає в бабину їжу снодійні пігулки, через що бабця як не спить, так не розуміє, що з нею відбувається. А от якби я змогла вивезти її з цього лігва! Якби вигуляла кілька годин, аби бабця наковталася повітря і прочистила ним мізки, то могла б розпитати стару, як насправді Альонка до неї ставиться, чи годує нормально, чи так уже дбає. І взагалі, чому я повірила, що непутяща мати путящого хлопця Толі Овчаренка знайшла чужу бабцю в лісі і забрала до себе в квартиру? Це ж повна маячня! Такого не буває! Швидше за все, бабця — Альончина родичка. І квартира, певно, бабина. На новому тлі історія пошуків і неймовірного возз’єднання сина з матір’ю тепер теж видається казочкою для довірливих дебілів (читай — ентузіастів). Тільки коштовний інвалідний візок не вписується в нову версію. Але я розберуся і з цим, якщо опинюся сам на сам із бабцею.