Дашвар Люко - Ініціація

Згадую свій сон, усі події якого сконцентрувалися в літі.

— Так, — відповідаю мамі. — Щось на кшталт історії зі «щасливими побажаннями». Мій власний якір. Клаптик паперу з чітким визначенням сезону. Хай уже мине літо. Хочу осені.

До осені — кілька тижнів. Якось перекантуюся, протримаюся до першого вересня в стані нерухомості-бездумності-бездіяльності, і першого дня осені, певно, нап’юся дорогого алкоголю, бо сон відпустить. Відпустить і зникне, термін його актуальності вичерпається, і, що б не означав, не стану більше мордуватися, намагаючись розшифрувати його, не встряватиму заради того в сумнівні забави. Маю для того реальну підказку, натяк, вагою в життя: Герман помер. Значить, і сон помер. Чому не зрозуміла того раніше?

— Хай уже стане осінь. Розкладу чистий аркуш, знайду свій маршрут…

Реальність вимагає визначитися конкретніше. Уже зараз, у літі. Спочатку телефонує пані Півник.

— Меланіє! І що мені переказують?! Що те падло Сікорський тебе теж вигнало з «Кресала»?! Це правда?

— Думаю, він позбавляється всіх, хто пов’язаний з вами, Оксано Петрівно, — фантазую небезпечно, аби тільки відмежуватися від минулого подалі. — Він же знає: на роботу мене взяли ви, ще й за рекомендацією його дружини. Може, дізнався про особливе доручення, яке ви мені давали? Не знаю. Не хочу через Сікорського серце рвати.

— А щодо доручення? Дізналася щось, Меланіє? Є в нього курва? Бо Леся питає.

— Вибачте. Нічого конкретного. Тільки чутки.

— Давай мені чутки! Люди просто так язиками не плескають.

— Заради Бога!

— Ні, я наполягаю.

— Добре. Хлопці з бойового крила «Кресала» казали: Сікорський своїх курв трахає прямо в кабінеті на столі, — видаю зі злою радістю, чекаючи на реакцію. Пані Півник же відреагує? Не заніміє від збудливих згадок?

— А ти маєш рацію! — відповідає злостиво. — Не варто через Сікорського серце рвати! У нас таких Сікорських ще буде — як яєць на Великдень! Правильно я кажу, Меланіє?

— Вам видніше.

— О так! Я ще гостроти зору не втратила. І знаєш, що знаю?

— Що?

— Гаплик «Кресалу»! До зими згасне.

— Круто!

— Круто? Меланіє! Що я чую?! Ти рада з того, що припинить діяльність організація, в яку ми з тобою вклали стільки сил, стільки серця?

— Рада, Оксано Петрівно, — відказую. — Ми з вами наповнювали «Кресало» ідеями, а Сікорський здатен тільки морди опонентам бити. І в чому тоді ідея? І навіщо тоді таке «Кресало»?

— Ти молодець! Просто молодець! Красиво перекрутила! Будемо співпрацювати, — клекоче пані Півник і не відкладає співробітництво на потім. Пропонує актуальну посаду в актуальній громадській організації на дуже привабливих умовах і під її, пані Півник, керівництвом.

Думки вже завелися: о так! Привабливі умови у вигляді конкретної суми бабла саме зараз, коли позбавила себе останньої тисячі баксів, а ще триста лишилися тільки тому, що жеру реберця на халяву, — це те, що потрібно і що ніяк не вплине на мою самооцінку.

— Вибачте, Оксано Петрівно, не можу, — вимовляє мій клятий язик. — Дякую, звісно, але я вже задіяна в дуже важливому соціальному проекті. Працюю день і ніч.

— Що за проект? — пані Півник вимагає конкретики. — Я могла щось про нього чути?

— Резонансу ще не було. Ми тільки… — ледве не бовкнула «на початку великих справ», — запускаємося.

— Політика?

— Радше соціальний захист.

— І що ти заробиш? Авторитет? Ім’я? Подумай, Меланіє! Я порожнього не пропоную.

Обіцяю подумати. Відрубаю дзвінок, намагаюся розібратися, чому в мені одній співіснують такі протилежні і одночасні реакції на реальність.

А тут — знову реальність, бо того ж дня про себе нагадує людина геть іншого калібру — привітна Валентина з далеких Нивок.

— Ромо-Розо!

Дідько, як же прекрасно звучить ім’я, яке дав мені Блек! Згадуватиму його без злоби тільки через це.

Валентина хвилюється: я щезла, давно не заходила. Як справи? Їм із дівчатами нині дуже потрібна допомога, і Валентина згадала, що я колись обіцяла пригнати роту.

— Прижену, люди обіцяли, але нині всі у відпустках, — брешу. — Тільки мені не вдалося вирватися на море чи в Європу.

— То прийдеш сама? Давай! Ми тут уже за тобою скучили.

— Не можу. Я ж… останній портрет у Діни забрала.

— Справді?! Яка ж ти молодець! Просто молодець! — Валентина сповнюється почуттям поваги до мене, і це ніби вимагає від мене додаткових слів.

— Діна мала рацію, — додаю слів. — Щойно познайомилася з мамою Толі Овчаренка, як зрозуміла: гроші — фігня! Тобто не фігня, гроші потрібні! Я більше двадцяти тисяч віддала, але якщо просто прийти, віддати гроші і потім уже ніколи не повернутися, то зайве підтвердження: що люди йдуть. І не повертаються. Як Толік Овчаренко. Розумієте? Ніби теж уже мертві, — монолог видається переконливим. Тішуся! Передчуваю реакцію Валентини: «Ти така глибока, Ромо-Розо!»