Дашвар Люко - Ініціація

Пес винувато опускає голову, заходить у коридор, щезає в його чорноті.

— Так що треба? — жінка переключається на мене. Розглядає без добра.

— Це квартира Овчаренків? — питаю розгублено.

— Ні!

— І ви не знаєте Толю Овчаренка, — уже не питаю, лиш констатую і чекаю, щоб жінка підтвердила, бо — збій! Збій у програмі. У цій атмосфері не може жити сім’я героя! Діна помилилася, і я задурно пхалася з небезпечного Правого на ворожий Лівий.

— Толя мій син.

— Син? — перепитую, ніби геть тупа.

— Що треба?! — Жінці уривається терпець. Робить до мене крок, за її спиною з’являється кудлатий пес.

— Допомога сім’ям загиблих героїв, — белькочу безпорадно і формально. — Дозвольте пройти? Спочатку маю перевірити деякі відомості, — додаю вже впевнено. Точно! Перш ніж відкрити кульок із готівкою, треба пересвідчитися, що ця жінка має бодай якийсь стосунок до загиблого хлопця.

Чорний, неосвітлений коридор так скоро фінішує в крихітній вітальні, що навіть устигаю порахувати власні кроки. П’ять! П’ять кроків, і я вже в кімнатці метрів 12—14 квадратних, не більше. Судячи по дверях у коридорі, у квартирі ще є кухня і туалет із ванною. І друга, набагато менша кімнатка, двері якої ламають одну зі стін і без того крихітної вітальні. «В усій квартирі — не більше сорока метрів квадратних», — констатую пригнічено. Опускаюся на старенький стілець біля відполірованого часом обіднього столу. Косую по боках… Тут чистота, злидні і атмосфера дешевого глянцю широкого вжитку: пластикові янголи, штучні квіти в плетених кашпо, кілька пляшок алкоголю, обліплених воском і розцяцькованих люмінесцентними фарбами, флакончики з парфумами, які продають на розлив, леопардове покривало на старому дивані. Тут багато всього! Немає тільки фотографії Толі Овчаренка.

— Фотографії сина у вас є? — питаю обережно.

— Звідки?

— Тобто? — насторожуюся, на мить гублюся, та опановую себе. Треба керувати, спрямовувати розмову, а не дурні запитання ставити. — Давайте так зробимо, — кажу жінці. — Я ставитиму запитання, а ви відповідатимете.

— А ти хіба не це робиш? — лясь мене! Аж щока гаряча. Жінка приминає леопарда на дивані, дивиться на мене насторожено, але видно, що стримується, хоча і не настільки, аби «викати» мені.

— Так! Тобто ні! Тобто прошу! Як вас звати? Прізвище, ім’я, по батькові згідно з паспортом. Мені для звіту потрібно.

— Заєць. Альона Іванівна Заєць. Вісімдесят третього року народження.

— Як «вісімдесят третього»?

— Ще скажи, що виглядаю старшою! — обурюється. — Мені тридцять чотири! А ти думала скільки?

— Так і думала, — брешу.

— Я Толіка в чотирнадцять народила!

— А-а-а… Тоді зрозуміло, — белькочу приголомшено. — А чому у вас різні прізвища?

Альона не знічується, моторно, просто, без тіні сорому чи ніяковості викладає свою історію. Як була малою, не вміла берегтися у сексі, тому і «залетіла» від одного «дуже крутого бармена» Серьожі Овчаренка, якого всі звали просто Овчаром. Не тут, не в Києві! Вона з регіону! Як народила в хаті Серьожиних батьків, які хоч і були в шоці, та знайшли в собі сили вирулити на правильне рішення, виділили Альонці з Серьожою кімнату в своїй квартирі, пообіцяли добитися дозволу одружити дурних дітей. Та коли малому Толіку не виповнилося і місяця, Альонка «дуже сильно влюбилася» в моряка, який приїхав до батьків у відпустку, покинула малого на бармена та його батьків, гайнула з новим коханням аж у Мурманськ, і хто ж знав, що море там — холодне, сонця нема, а зими вічні! Обдурив моряк! Зате в Мурманську зустріла грузина з Кутаїсі. Хто ж знав, що Кутаїсі розташоване не на березі моря? Обдурив грузин! Бо Альонці дуже сильно хотілося справжнє море побачити: тепле, щоб купатися. На морі і залетіла вдруге.

— У вас іще є діти? — не втримуюся.

— Ще один син. Валєра. Після нього спіральку поставила. Аби не та спіралька…

— А де він, ваш другий син?

— Не знаю. З батьком, певно. Я тоді дуже сильно влюбилася. Молода ж іще була. Дурна.

— А зараз… змінилися?

— Все — Толік! Такий гарний хлопець виріс! — Вона знову заводиться, торохтить: як бармен Овчар із роками не розгубив бізнесової хватки, став підприємцем, переїхав до столиці разом із сином та своєю новою сім’єю, а коли Толіку виповнилося вісімнадцять і він вступив до університету, батько купив синові окрему квартиру на вулиці Шліхтера. І перше, що сказав Толік турботливому татові: що маму шукатиме. Два роки не здавався…

— І знайшов. Золота дитина! — Альонка замовкає, схлипує розчулено, сумно. — Привіз мене сюди аж з Сумської області. Каже: «Мамо, я ніколи тебе не покину. І ти мене більше не покидай. Тут твій дім». Із місяць разом пожили, не більше. Зробив мені паспорт, бо в мене не було. Вийшло так! Потім переоформив папери, щоби квартира на мені рахувалася, і поїхав у своє АТО. Навіть фотографії нормальної не лишилося.