Дашвар Люко - Ініціація

Ні! Цей арт-салон не з мого сну. Можна не жахатися, бо тут усе не так, як мені наснилося. Навіть зайду, роздивлюся, чим саме Діна наповнила свій простір.

— Лампочка. — Діна вже вилізла на розсувну драбину посеред світлого просторого холу, бо тут немає ніяких вузьких чорних коридорів, одразу потрапляєш у хол і розумієш: ти в творчих мріях інших людей, тому що хол наповнений не тільки хенд-мейдом — атмосферою.

Веселюся. Вивчаю мрії інших людей. Суну з холу до великого куба основної зали, і вже нічого не насторожує: ані різнобарвні килими, ані пончо, вішаки з якими притулилися до стіни. Хіба тільки в салоні з мого сну продаються пончо? Торкаюся одного, бо впевнена: навіть тактильні відчуття допоможуть відігнати моторошні сумніви. Діна поряд. Торкається рукою пончо.

— Автентичні. Андські, — дублює фразу дівчини з мого сну.

Ні, ні! Не аргумент! За відсутності чорного коридору і важких дубових дверей треба щось більше, ніж «автентичні, андські», щоби я знову повірила, ніби потрапила в арт-салон зі сну. Хай у деформований і невпізнаваний салон, але зі сну!

Випростовую руку, демонструю Діні огидну каблучку на правиці.

— Діно, бачила таку раніше? — в лоба, по суті.

Діна розглядає синю пляму плаского каменю на моїй руці, усміхається.

— Хіба можна забути цю красу? Унікальна річ. Існує в єдиному екземплярі. Її купив у мене старий дідусь.

Діна переводить на мене здивований погляд і, думаю, зараз запитає: «Як? Як це диво опинилося у тебе? Ти ж не вкрала?» Та Діна констатує без краплі сумнівів:

— Ромо-Розо! Ти геть не випадково опинилася в моєму салоні.

Чітка картинка ламається, наповнюється метушнею і мордуваннями, точок відліку нема. Взагалі! Бо салон не зі сну! А каблучка зі сну — з цього, з реального Діниного салону, і сама Діна так схожа на дівчину зі сну! Але ж уві сні мені ніхто не дарував каблучки: я поцупила її!

І що мені з усім тим робити?

— Ясна річ, що не випадково, аби не запізно. — Язик поперед думок. — У тебе ще залишилися портрети хлопців, які загинули в АТО? — питаю, червонію від напруги, бо саме зараз намагаюся покласти на свої плечі вантаж, який погано вписується в мою нинішню реальність.

— Хіба тобі це до снаги, Ромо-Розо? — Діна дивиться в корінь.

Якби ж вона не вимовила «Ромо-Розо»! Якби ж просто спитала: тобі то до снаги? Діні відповіла б інша я: Меланія з патріотичного «Кресала». Не збрехала б, сказала: правду кажеш, Діно, варто добре подумати! Ще зв’яжемося, бо зараз мені час…

— Хіба можна інакше?! — пафосно відказує мій клятий, почасти незалежний від мене язик. А мої кляті руки роблять те, чого я взагалі не чекаю: ні від себе, ні від своїх рук. Вони розкривають кульок із готівкою, демонструють Діні: мовляв, бачиш?! Я не з порожніми руками! Дещо заробила, щоби мати право забрати портрет загиблого воїна і допомагати його сім’ї. Якщо Діна збирається контролювати і перевіряти, скільки саме грошей я віддам сім’ї, то я згідна звітувати.

— Усе справжнє будується на довірі, — Діна повертає мене у свій світ, де не існує бланків звітності. Додає: — Вірю тобі, Ромо-Розо.

Хай уже скоріше віддає портрет, і я побіжу геть, поки не утнула чергової дурні!

…У Діни лишився один портрет. Він тут, в арт-салоні. Діна дістає з полиці полотно формату А-З.

— «Ковбой», — усміхається сумно. Ставить портрет проти світла, завмирає.

— «Ковбой» — це позивний? А як його насправді звали?

— Толя Овчаренко.

З портрета на мене дивиться худорлявий хлопчина геть не геройського вигляду: безвусий-юний, капловухий. Він радше схожий на підлітка-максималіста, який набрехав про свої роки, обдурив батьків і військкомат, опинився на передньому краї заради того, аби стати справжнім мужчиною. І став…

— Скільки років устиг прожити? Сімнадцять? Вісімнадцять? Не більше ж! Геть зелений! — У серце встрягає гостра голка.

— Двадцять один рік. Толя прожив двадцять один рік і десять днів, — чую голос Діни.

— Як несправедливо, — шепочу безпорадно. — Хто в нього залишився?

— Мама. Зараз адресу запишу, — Діна не зраджує звичок. Знаходить клаптик паперу, і я, поки пише, благаю лиш про одне: хай сім’я «Ковбоя» живе не за сто, двісті чи п’ятсот кілометрів від столиці, бо хоч у мене тепер і є колеса, але ж бензин, сука, дорогий…

— Віфлеємська.

Діна простягає мені клаптик з адресою, починає загортати портрет у цупкий папір. Віфлеємська? Де це? Навіть не здогадуюся. Байдуже! Мати загиблого воїна мешкає в Києві, а це головне. «Зекономлю на пальному, — думаю і водночас виправдовуюся: — Більше грошей зможу віддати матері хлопця…»