Дашвар Люко - Ініціація

— Віфлеємська на Лівому березі, — додає Діна, простягає мені пакунок.

На Лівому? Краще б уже за сто чи п’ятсот кілометрів від столиці, бо лиш дивлюся з Правого на Лівий, як спогади накривають хвилями і ті хвилі народжують не приплив кохання і милосердя, а дев’ятий вал жагучого невтримного жадання покарати людську зрадливість.

Придушую емоції. Беру пакунок. «Ще зайду», — обіцяю Діні самими очима. «Звісно», — констатує без слів, ніби знає значно більше про те, про що я лише здогадуюся.

«Мікра» здалеку сигналить синім, та в яскравому літньому сонці колір висвітлюється до блакитно-мрійливого. Надто слабкий аргумент, аби повертатися до мрій! Як і необхідність перетнути кордон, їхати на ворожий Лівий. Навіюю: певно, моїм життям тепер керує сон. Веде від однієї зачіпки до іншої, бо маю стійке відчуття: в оселі на Віфлеємській знайду нову зачіпку, вона поведе далі, і в фіналі я зрозумію, що ж за мертва людина лежала ногами до дверей.

На задньому сидінні два пакунки: портрет капловухого хлопця і кульок із готівкою. Дружні «Кресалу» активісти вже, певно, слиною зійшли в очікуванні бабла, та мій маршрут — на Лівий! Готую зраду, бо, думаю, утну чергову дурню і залишу частину готівки матері Толі Овчаренка.

«Віфлеємська!» — вбиваю маршрут у башку навігатора.

Віфлеємська виявляється коротким, занедбаним, нудним і сірим навіть у сонячному літньому дні відрізком шляху: він не має права називатися вулицею. Навіть провулком. Хто геніальний запропонував перейменувати колишню Шліхтера на Віфлеємську? Які асоціації з біблійним містом мав викликати цей обрубок без зрозумілого початку і логічного кінця? По один бік асфальтівки кілька старих хрущовок, по інший — вузьке, захаращене, засцяне-заселене безпритульними людьми і собаками поле, за яким — залізниця. А за залізницею видно Русанівку. Навіть непросту і непряму вулицю тупих довірливих Ентузіастів, яка огортає півкільцем увесь мікрорайон: куди не плюнь — усюди ентузіасти, і, щоби їх здихатися, треба або занурюватися в черево Русанівки, або бігти до води, до Дніпра! Геть погані для мене аналогії!

Відганяю спогади. Я тут у справі. У реальній шляхетній справі. Ось і потрібна хрущовка. У моєму арсеналі знайдеться чимало милосердних щирих слів. Підкріплю ними деяку кількість грошей, яку планую тут залишити, хоч думки вже зосереджені на іншому. «Як пояснити Сікорському ці витрати? Можу сказати, що в моїй голові виникла крута піар-ідея, яку зможемо зробити резонансною, бо хто нині допомагає сім’ям загиблих? Певно, сім’ї інших загиблих і незагиблих, але тих, хто реально в темі. Тобто на війні. Так думаю… А ми, тобто “Кресало”, побачили прогалину в суспільній моралі. Красиво заповнили її матеріальною і нематеріальною підтримкою. Заповнимо… Бо я вирішила оперативно з’ясувати, наскільки корисною така ідея стане для “Кресала”, провела своєрідний краш-тест… На життєздатність і суспільний резонанс. Правда, довелося витратити деяку кількість грошей, але…»

Думка уривається на «але», бо простенькі двері квартири на першому поверсі, перед якими я тупцюю з двома пакунками, не зачинені. Ще одна Валентина? Було б доречно.

Штовхаю двері — розчахуються, та я не переступаю порога. Стукаю у двері.

— Агов! Є хто живий? — гукаю і водночас лаю себе подумки, бо «є хто живий» звучить зловісно, і нащо я так? Треба б уже зосередитися! Згадати про методи ефективної комунікації!

— Ти хто така? — з вузенького чорного коридору до дверей підходить молода жінка. — Із соціальної служби?

— Ні… — замовкаю. — У вас двері відчинені, — додаю, роздивляюся жінку уважно, бо вона геть не схожа на скорботну матір героя. Зухвала, яскрава, як дзеркальна куля з нічного клубу, яка наповнює простір тисячами блискіток, варто лише спрямувати на неї промінь прожектора. Їй років сорок, не більше. Може, старша сестра? Сестри, вони такі, знаю. Братів іноді забувають.

— Мої двері відкриті не для тих, хто по чужих під’їздах пригод на свою сраку шукає! Для нього! — Жінка показує на когось позаду мене. Обертаюся, бачу великого кудлатого пса: знадвору заходить до під’їзду, повз мене суне до квартири. На мить зупиняється, обнюхує мене підозріло, переводить розумні очі на жінку: мовляв, що скажеш?

— Іди вже! — вигукує жінка псові. — Вештається воно і вештається! Скоро весь район знатиме, що, поки ти в кущах свої справи робиш, я дверей зачинити не можу! Зараза! Хочеш, щоб нас одного дня обікрали до нитки?!