Дашвар Люко - Ініціація

— А як її звати?

— Вона не пам’ятає, а мені однаково. Думаю, її якоюсь Стеллою звали. Чи Агнесою.

Сльози підступають до очей. У голові паморочиться. Зараз я зроблю дещо, про що потім дуже пошкодую, але, певно, мені вже час багато про що шкодувати.

— Я дам вам грошей. На памперси, на їжу, на що завгодно. Вам видніше, — видушую.

— Це тому, що Толік помер?

— Ваш син не помер, він загинув!

— Ох, ти яка! — дивується Альонка, перепитує. — То через Толіка?

— Ні, не через Толіка. Чи через нього. Не знаю. Просто бачу, що вам непросто. Знайшли сина і одразу втратили. Прихистили людину, тварину.

Лізу в кульок із готівкою, дістаю чималий стос. Тисяч двадцять гривень, думаю. Серце холоне. Скоро мене згодують собакам?

— Прошу. Не відмовте, — простягаю Альонці гроші.

— Хіба я дурна? — відповідає Альонка, бере гроші, показує бабці: — Принцесо! Цукерок хочеш? Куплю тепер! І погуляти вивезу. Хочеш погуляти?

— Ви ж не в ліс її повезете гуляти? — уточнюю із підозрою.

— На Поділ. Вона часто бубонить щось незрозуміле про Поділ, — відказує мені Альонка, обіймає бабцю за плечі. — Принцесо! На Поділ гуляти поїдемо?

Бабця усміхається дитячою світлою посмішкою, дрібно-дрібно хитає головою: так, так…

Думаю, ця пригода закінчиться для мене геть погано.

–Вперше і востаннє! Мілко, ти почула?! Вперше і востаннє! Другого шансу не буде! — Сікорський ніколи раніше не називав мене Мілкою — коровою з шоколадки.

Та спершу коли ввечері коханець увірвався до студії поблизу Дружби Народів, то вихопив пляшку текіли з моїх рук, бо єдине, на що я спромоглася після того, як покинула крихітну квартиру матері загиблого Толі Овчаренка, — купити алкоголю і нажертися.

Брязь пляшкою об підлогу! Ухопив мене за футболку, смикнув до себе так, що аж кістки хруснули. Увіп’явся в мене глибоко посадженими очима так гнівно, що я аж розгледіла їхній колір: дві сірі цятки.

— Сікорський, ти просто не знаєш…

— Де гроші?!

— Працюють. Чесно! Гроші працюють на «Кресало». Буде резонанс. Цікава ідея! Взагалі — бомба! Давай розкажу!

— Де гроші?!

— У кульочку дещо залишилося. Але я докладу власні, якщо ти не підтримаєш ідею…

— У кульочку?! А чому не в хлопців, до яких я тебе посилав?! Чому не доклала власні і не відвезла?!

— Напилася… — брешу безпорадно. — Завтра зранку відвезу.

— Завтра пізно, козлиха ти п’яна! Акція сьогодні вночі! — відштовхує мене з відразою.

Падаю. П’яна. Падаю і повзу до секретної схованки, де зберігаю власні золотовалютні резерви. Які в біса секрети за крок до смерті? Сідаю дупою на підлогу біля величезного телевізора, який тримається на крутій металевій стійці, а в цій стійці є приховані порожнини, і я засовую руку просто в отвір стійки, витягаю пакет із грошима.

— Ти ховала гроші в телевізорі?

— Не від тебе, Сікорський. Взагалі — від людей, — плете мій язик.

Сиджу на підлозі, покірно простягаю Сікорському пакет: не відраховую з нього тисяч двадцять гривнями. Усе віддаю.

Хапає пакет, суне до дверей.

— Ти забув кульочок! Із гривнями, — вигукую тонко, мов мишеня.

Сікорський показує мені мої ж гроші:

— Цього вистачить!

— Так. Добре. Цього вистачить, — повторюю, мов папуга. — Усе нормально. Акція не зірветься.

Отоді-то Сікорський і каже головне. На мить завмирає біля дверей, дивиться на мене без добра: вперше і востаннє, Мілко!

Усе закінчується гірше, ніж я сподівалася. Перед світанком, коли остаточно тверезію, але так і сиджу дупою на підлозі біля телевізора, Сікорський знову повертається, але вже веселий, злий. Хапає з холодильника все, що бачить, розповідає азартно, як дружні активісти, які не отримали вчасно грошей, переметнулися на бік компанії, офіс якої атакувала армія «Кресала», стали стіною поряд із охоронцями та правоохоронцями, та, певно, почувалися дуже ображеними, бо вигукували такі ганебні образи на адресу «Кресала», що навіть Сікорський не втримався. А що вже про молодих бійців казати? Вони ж від початку заточені на бій: місили донедавна дружніх активістів, у хід пішли палиці, димові шашки. Охоронці підключилися, правоохоронці розборонити пробували — де там. І тут, у розпал битви, мобільний Сікорського — дзень! Бо хіба в «Кресала» одна дружня організація? Є й інші, скромніші у вимогах до гонорарів і винагород, але не менш корисні. І один такий, також дружній, Сікорському каже: мовляв, Олеже, ми з хлопцями тут, поряд. Допомога потрібна?

— Сто баксів за бійця, кажу, і тобі, командире, тисяча! Десять бійців підженеш? — сміється Сікорський. Жує, плямкає, розповідає, радіє-сміється. — Ну, і… Перевага вже, ясна річ, на нашому боці. Дали просратися! І охоронцям, і правоохоронцям, і тим дружнім, що до них приєдналися. Дійшли до потрібної точки. У нас яка точка відліку? Проста: буде кров, буде і резонанс!