Дашвар Люко - Ініціація

Тут таки класно відновлюватися, думаю.

— Тут класно… — шепочу собі наступного ранку, бо після простої, та чомусь напрочуд смачної їжі (яєчня на салі, хліб) фатально засинаю на дивані, встеленому карпатським ліжником. І сплю майже добу, аби прокинутися і констатувати: як же тут круто!

Сікорський поряд. Стоїть біля дивана, усміхається іронічно — мовляв, я ж казав. А я думаю, що, певно, мені час платити. І немає сил, щоби конструювати фрази делікатно, з тонкими натяками на право відступити, не розраховуватися.

— Сікорський! — з того дня і донині я називаю його тільки так — «Сікорський». — Сікорський, — повторюю, запитую чесно, приречено: — Ти хочеш переспати зі мною?

— Ще встигну. Поки не дуже збуджуєш.

— Ну дякую! — ображаюся. І радіти б, та я гніваюся.

— Міл, ти — ТТ з порожнім магазином. Ясно?

— Що за маячня!

— Тихо, дівчинко. Що за істерика? Поживи тут трохи. От побачиш: скоро сама захочеш.

— Тебе?

— А ти бачиш тут іще когось?

— Сікорський! Я ніколи не захочу тебе! Навіть на знак вдячності. І альтернативи в тебе немає, можеш лише зґвалтувати мене.

— Добре, я тебе зґвалтую, — просто відказує.

Підходить до дивана ближче, підсідає до мене.

Лякаюся:

— Ні, ні!

— Ти ж сама запропонувала! — Сікорський не нападає, обіймає мене за плечі, притуляє до себе, втягує носом запах мого волосся, заводиться-признається. — Який чоловік відмовиться від такої пропозиції? Тільки імпотент чи підар. А я не імпотент. І не підар. Тому…

— Добре, добре! Я сама…

— Що «сама»?

— Роздягнуся…

— Класно! Але спочатку ванна. Добре? Ходімо покажу, де тут гаряча вода.

Суну слідом. Переступаю поріг чималої ванної кімнати, від захвату аж забуваю, що зараз мене зґвалтують, та розмір — не головна родзинка ванної кімнати. Тут напрочуд стильно! Банального кахлю немає: не потрібен, бо ванна стоїть посеред кімнати, і тільки вона вкупі зі стерильним умивальником нагадують про те, що тут слід митися, бо в цьому просторі ще можна читати-відпочивати-мріяти. Біля білої стіни зручні крісла, столик із кавоваркою, шафка з книжками, друга шафка з рушниками-халатами, килимки, вигадливе світло. Усе для того, аби зручно почувався будь-хто, кому доведеться тут митися, відпочивати, мріяти.

Придивляюся уважніше, усвідомлюю: це місце не для всіх і кожного. Справжня чоловіча берлога. Попільничка, повний дорогого алкоголю бар, книжки про полювання і мисливство. І банні капці — від сорокового розміру і більші. Жінки тут зайві?

Нема кого спитати. Сікорський залишає мене у ванній, зникає. Хай би зовсім зник! Забути про нього. Про них усіх.

Забула. Про Сікорського, про зґвалтування. Сиджу в гарячій воді. Потім у кріслі. Потім застигаю навпроти дзеркала у важкій золоченій рамі, потім знову всідаюся в крісло. Не йду. І він не йде. За годину (точно знаю, бо в файній ванній кімнаті на стіні висить годинник) із затишного простору мене виганяє не страх перед хазяїном, а совість і відчуття провини. Не треба вже так нахабніти! Може, ще пронесе, якщо таки зможу сконструювати переконливі фрази на захист дівочої гідності.

Сікорський лежить на дивані. Дивиться у стелю і, здається, думками дуже далеко від цього місця, від мене. А що я? Бідна, обманута Улька колись стверджувала: якщо сексу нема, то нема і результату. Я раптом жадаю результату. Чому б не з командиром?

— Сікорський! Я не порожня! — завмираю посеред вітальні в чужому банному халаті, капцях розміру 40, крешу полум’я. — Яка завгодно: дурна, смішна, негарна, вайлувата, незграбна. Яка завгодно, але не порожня! Ніколи мій магазин уже не стане порожнім. Знаєш чому? Бо я не ТТ! Я надто складна, непересічна, особлива, і ти просто втямити не можеш.

— Чого втямити не можу? — питає. Трохи піднімається з дивана, розглядає мене безсоромно.

— Що я не та зброя, якою ти можеш керувати. Я зброя, яка може тебе вбити! — отаке в голову стрельнуло. Аж самій сподобалося. І наче вітер, знамено над головою, і я стою — відважна, розумна, жадана і до біса складна! Куди йому мене зрозуміти?!

Усміхнувся, в очах — мисливський вогник.

— Швидко відновлюєшся, Міл.

— Може, досить розмов?

— Згоден, — погоджується.

Манить до себе, на диван. І я йду. Плутаюся у чужих завеликих капцях, гублю їх, на ходу скидаю чужий банний халат і, коли до Сікорського вже крок, раптом зупиняюся, декларую наступну дурну вимогу, яка спадає на думку:

— Я сама роздягну тебе.

Сікорський більше не розщедрюється на слова. Заперечливо хитає головою: ні. Бере мене за руку, притягує до себе, всаджує на коліна, змушує мою голову паморочитися від довгого збудливого поцілунку тривалістю кілька хвилин аж до логічного фіналу близькості. І я пам’ятаю не відчуття нового досвіду, а лише той нескінченний поцілунок. І не можу зрозуміти, що за дивна потреба у чоловіка поєднувати секс із необхідністю впиватися вустами в мої вуста. І як йому те вдається. Лиш констатую: ух ти!