Дашвар Люко - Ініціація

Нарешті вмикаю ноут, хоч серце і мізки — проти. Вмикаю, аби бездумно перевірити пошту і реальність. Лише один лист. Із «Кресала». Перші дієслова кидаються в очі, щойно розкриваю громіздкий файл: використали, зрадили, викинули. Що це? Читаю уважніше.

«“Кресало” бачить корінь усіх проблем: продажні політики використали, зрадили і викинули…» Далі — про український народ, але то вже нецікаво.

Мені в «Кресало»?

У шпаківню великого офісного центру ведуть не три дієслова з мого минулого. Дочитала файл до кінця, відшукала дієслова з майбутнього: з намірів, планів і прагнень.

— Убити! Винищити! Викоренити! Випалити вогнем!

Вистачить одного: вбити. І аж двоє людей — перед очі. Стоять напроти, пнуться сперечатися: дивакувата Діна і старий нотаріус Реформаторський. Дід — про єдину ініціацію, яка тільки і є важливою. Діна з дурнуватою тезою про те, що коли хтось один убиває в собі людину, він уб’є ще багато людей. Мені є що відповісти.

— Невже ви і досі не усвідомили? Поки не винищимо зраду, брехню, підле лицемірство, намагання використати собі подібного, ніякий цивілізаційний рух вперед неможливий. І це не примха говорить моїми вустами! Не образа, біль, спустошення, розгубленість, а усвідомлення гуманітарної місії справжньої людини!

Дід Реформаторський і Діна перезираються. «Вона так нікого і не зрозуміла», — каже дід Діні. «Ще встигне. Вона просто розгубилася», — відповідає Діна.

Та пішли ви! Не час для розмов. Хочу діяти. Мені — в «Кресало».

У кабінеті пані Півник велелюдно: вилизану до блиску підлогу топчуть брудні черевики більш як десятка чоловіків у камуфляжі, та я не встигаю перерахувати по головах. Пані Півник бачить мене, натхненно кудахкає, полишає співрозмовників, спішить-підлітає і… стискає в міцних обіймах.

— Обнімашки! — виголошує радісно. Цьомкає мене в щоку.

Ма… ти моя Мотря!

Не встигаю відреагувати, ледве стримую напад нестримної нудоти. Пані Півник уже підхоплює мене під руку, тягне до бойового крила «Кресала». Це ж вони?

— Знайомтеся, хлопці! Цю талановиту прекрасну дівчину звуть Меланією. Вона повністю підтримує наші ідеї. На сто відсотків! Інакше б її тут не було! — чую клекіт виконавчого директора «Кресала».

— А що за ім’я — Меланія? — перепитує один із чоловіків.

— Мілка! — відпасовує йому якийсь дотепник, і для всіх них я миттєво стаю Мілкою — коровою з шоколадки. Якщо вірити мамі, засмучуватися не варто, бо новим змістом можна наповнити будь-що, навіть ідіотське прізвисько.

Не встигаю відреагувати, хоча подумки навіюю собі: забути, я тут задля іншого! Пані Півник клекоче обурено, оперативно вимітає з кабінету бойове крило, запрошує мене сісти, бо…

— …Ти дуже вчасно з’явилася, Меланіє! Відчувала, що потрібна саме зараз? Признайся: відчувала?

— Чи могло бути інакше? — мовить мій клятий язик.

— Попрошу секретарку принести нам каву, і почнемо, бо маємо виробити стратегію діяльності бойового крила, а то надважливо! Усі, хто потрібен, на місці. Я! Ти… І Олег.

І тут я зрештою усвідомлюю, що за столом нас троє. Вона. Я. І міцний мужик років сорока з гаком у камуфляжі з так глибоко посадженими очима, що і не роздивитися, якого вони кольору. Та хіба то головне? Наші з ним очі лиш перетинаються, і я зі всією очевидністю розумію: він дивиться на мене так, як дивився Герман, коли подумки вже прийняв рішення будь-що переспати зі мною. «Що скажеш, Мілко? Хочеш?» — промовляють його очі. «З тобою?! Нізащо!» — Мої очі теж не приховують правди.

Відводжу погляд, дивлюся на пані Півник із питанням. Реагує.

— Я ж не відрекомендувала тобі Олега! — підхоплюється. Показує на мужика. — Олег Сікорський! Командир бойового крила «Кресала». Наша стіна, наш щит і меч, наше все.

Ми з «нашим всім» лишаємося вдвох, бо пані Півник раптом обурено знизує плечима і вилітає з кабінету, аби дати прочухана секретарці, яка і досі не піднесла пані кави. Думаю, все це погано, бо знаю, що зараз же запропонує мені Сікорський. Навіть промовляю подумки кілька банальних фраз на кшталт: «Я працювати сюди прийшла» чи «Взагалі-то, я заміжня, просто обручку вдома забула». Та командир вояків «Кресала» раптом підсуває впритул до мене свій стілець. Обіймає за плечі, притуляє до себе турботливо.

— А чого така зажурена? — питає геть не командирським голосом. Спокійно питає, з упевненістю вбити, винищити, викоренити, випалити вогнем будь-яку причину моєї журби.

Не встигаю відповісти: до кабінету спочатку заходить червона від хвилювання секретарка з повною тацею, услід за нею розбурхана пані Півник. Директорка не дуже контролює емоції, ще вся в приємному післясмаку знущань, яких завдала недолугій секретарці, тому і термінову нараду проводить на такій високій істеричній ноті, що де там помітити стільці своїх підлеглих, які чомусь надто близько підсунуті один до одного.